Ми з чоловіком від усього відмовлялися, аби тільки донькам було добре. Невже я заслужила таку байдужість від власних дітей?
Коли наші доньки виросли, ми з Віктором, моїм покійним чоловіком, вперше перевели подих. Думали, ось тепер і заживемо, стане трохи легше. Але легше не стало — навпаки, ми просто замінили одну тягар на іншу. Все дитинство дівчат пройшло в безкінечних обмеженнях. Ми працювали на місцевій фабриці: я — пакувальницею, він — токаром. Гроші ледве вистачало на їжу й одяг.
Я пам’яю, як раділа, коли вдавалося купити їм щось гарне, щоб не гірше, ніж у інших. Ми не їздили на відпочинок, не міняли меблі, ходили в пошарпаному взутті — аби в них усе було. Вони вчилися в звичайній школі, але виглядали як принцеси. І ми пишалися цим. Гадала, що наша терплячість і любові вони колись оцінять.
Коли дівчата вступили до університету, витрати лише зросли. Треба було платити за гуртожиток, збирати їм речі, продукти. І ми знову затягнули паски. Я збирала дріб’язок по кишенях, щоб відправити чергову посилку. Ми з чоловіком жили однією думкою — аби їм було легше.
Обидві доньки незабаром вийшли заміж, одна за одною. Радість була великою, та недовго — майже одразу обидві оголосили, що стануть мамами. Спочатку я розплакалася від щастя, а потім — від страху. Хто сидітиме з дітьми, коли вони вийдуть з декрету? Доньки одноголосно сказали, що діти ще малі, рано їм до садка. І попросили мене — свою бабусю — допомогти.
Я тоді вже вийшла на пенсію, але підробляла прибиральницею в аптеці. Ми з Віктором порадилися — він сказав, що сам працюватиме далі, а я нехай займаюся внуками. І ось почався новий етап: каші, підгузки, нічні зміни, нежить, мультики — знову по колу.
Минуло кілька років. Зяті відкрили свою справу і почали непогано заробляти. Ми раділи за них — таки родина, усе до дому. А те, що іноді доводилося знову «давати на продукти» — ну й що, ми звикли.
А потім сталося найжахіА потім сталося найжахливіше — мій Віктор пішов на роботу і не повернувся.
