Ми з чоловіком приїхали в село знайомитись з його батьками.
Оксана Григорівна, мамина Василя, вийшла на ґанок, руки в боки, як справжня господиня. Заколихала подолом фартуха та вигукнула:
Ой, Васильку! Чому ж не попередив?.. Дивлюся, ти не сам прибув!
Василь притис мене до себе й урочисто сказав:
Знайомся, мамо моя дружина, Ганнуся.
«Гора» у мережаному фартушку рішуче рушила до мене:
Доброго здоровя, невістонько!
І тричі, як заведено, обійняла і поцілувала.
Від Оксани Григорівни тягнуло свіжим хлібом і часником, як пристало справжній господині. В обіймах її я аж задихнулася: голова моя опинилася між двох пухких «подушок» свекрушиних грудей.
Вона на мить відступила, уважно мене роздивилася з голови до пят:
Васику, де ти таку мізиньку підчепив?
Чоловік коротко засміявся:
Та з міста! У бібліотеці А тато вдома?
У Галі-сусідки, щось із грубою робить Проходьте до хати, лиш взуття зніміть підлогу я тільки-но вимила.
З подвіря на нас витріщалися хлопчаки з круглими очима.
Миколко, біжи до Спиридонівни скажи Василию Степановичу, що син з жоною приїхав!
Та вже біжу! і хлопець миттю щез.
Зайшли ми в хату.
Василь уважно зняв з мене пальто, куплене по знижці десь на Петрівці, повісив біля печі.
Потім взяв мої замерзлі долоні, приклав до свого щока:
Годувальниця моя, ще тепла
В тій же хвилі зашуміли каструлі, грюкнули глиняні горщики, зазвучали склянки, застукотіли ложки
Поки свекруха накривала на стіл, я з цікавістю розглядала сільську хату. В кутку ікони, на вікнах білі вишиті занавіски, по підлозі й табуретах ткані килимки. Коло печі, відвернувши руду морду, дрих котяра
Одружилися минулого тижня, долинув до мене голос Василя, ніби з іншого світу.
Я здивувалась як же швидко на столі зявилися всілякі наїдки! Посередині холодець на великій тарілці; поруч соління, квашена капуста, помідори, парне молоко з печі з румяною скоринкою, пиріг з яйцем і зеленою цибулею
Боже милий, як же їсти хочеться!
Мамо, досить вже! Тут їжі на тиждень, буркнув Василь, відкусивши шмат хліба.
Свекруха бухнула поряд з холодцем запотілу пляшку самогонки й радісно витерла руки об фартух:
Все, мої дорогенькі!
Так вперше я зустріла Василеву маму.
Мати й син були як дві краплі води чорняві, щоки в румянці. Тільки мій Василь тихий, спокійний, а свекруха як гроза налетить: гомінка, рішуча.
У веранді гримнула двері.
У кухню, вдихнувши холодного повітря, зайшов низенький, кремезний дідок.
«Дідок із мізинець» схопився руками:
Ну й справи, Господи!
Не зішкребуючи з себе закіптюжену, прокурену ватянку, обійняв сина.
Здрастуй, тату!
Руки спочатку вимий, а тоді вже вітайся! наказала свекруха.
Дід простяг мені руку:
Доброго дня, панянко!
У свекра жваві, лукаві блакитні очі, ріденька руда борідка і такі ж чупердяві волосся.
Оксанко, наливай-но борщу! гучно грохотів мисником Василь Степанович.
Підняли склянки:
За вас, рідненькі!
Після випитого й з’їденого раптом мене пробила відвага:
Василь Степанович, а чому у вас у родині всі Василі?
Дуже просто, Ганнусю! І дід, і батько, і я всі з роду пічники вже в четвертому поколінні.
Он Васька тільки, киває на сина, токарем став.
Токарі також Україні потрібні!
А піч класти важко? питаю.
Це, доню, мистецтво! підняв він палець. Щоб і гарно, й тепло, і пиріжки смачні. Не дивись, що я дрібний ми, руді, витривалі, сонцем благословенні!
Василь у мене майстер на всі руки! докинула свекруха.
Тату, розкажи якийсь бувальщину!
Свекор зітхнув, погладив борідку, хитро глянув:
Ну, хочете байки слухайте! Перша…
Раз поїхали косити сіно. Був у нас «Красуня», памятаєш, Оксано? Корова не телиця, а літрів 30 молока давала. Косили зранку ще сонце за лісом, а ми вже жнемо: сік-сік, сік-сік…
Спека страшенна, гедзі кусали, лісом кабанів страшно. В обід уже всі мокрі, втомлені…
Ай, дурний ти, тату! Ганні зовсім не цікаво…
Та навпаки, дуже цікаво!
От так, дивлюся я на народ і думаю: треба спини підняти, і вирішив пожартувать. Може, спека доконала… Кинув косу, біжу і гукаю: «А-а-ай! Рятуйся-хто може! Кабани!». І шугнув на грушу! Дивлюся, всі коси-граблі лишили і по деревах…
Ха-ха! А далі?
А далі мене трохи граблями не прибили. Але цікаво робота пішла швидше!
Свекруха не витримала й ляснула чоловіка по плечу:
Такий-от рудий!
Краще справжню про кабанів розкажи…
Добре. Молоді тоді ми з Оксаною були, дітей ще й не думали. Я тоді заядлий мисливець, але після того випадку покинув.
Було це, як сніг випав. Кажу Оксані: «Піду полювати». «Іди». Взяв рушницю, ходив по лісі довго нікого. Вже й темніти почало. І тут чую хрюкають недалеко. Підповзаю, стріляю мимо. І тут на мене кабан, як полетить! Я ледве на дерево видерся.
З переляку ледь не вмер! додала свекруха.
Не перебивай! Так от, сиджу, а той кабан землю риє. Артель під деревом і вся свиняча ватага зі мною. Години три просидів, поки вони не розбрелися…
Ого! аж злякалась я. Як же ви потім?
Добре, мороз не сильний, інакше б замерз. Оксана, зібрала сусідів, пішли шукати. Ледве знайшли, додому доплелись…
Ти ж у мене не жінка, а молоко з кровю!
Та годі, клятий! Ганно, будемо чай пити? З зіллям та медком, власним?
Залюбки! Дякую.
Оксана Григорівна розлила духмяний чай по кружках.
Васю, ще розкажи, як мою сестру лікував!
Свекор ледь не вдавився чаєм:
Якось кума пише: їду, зустрічайте! Ми зраділи. Приїхала, за обідом каже: ноги не носять, болять.
Чого так? питаємо.
Не знаю, в поліклініку часу нема.
А бджолами лікуватись? питаю.
Та де в місті бджіл?
Ходи до пасіки зразу підлікую! каже свекор.
Айболит ще той! зітхнула свекруха.
Прийшли до вуликів, кажу: піднімай спідницю, не дуже високо Посадив по бджілці на кожну ногу. Танюка дякувала, а за півгодини матюкалася! Виявилось, алергія ноги розпухли!
От і кажу доктор Айболит
Звідки я знав? Ти ж теж не знала Ти, Ганю, медку їж алергії нема?
Немає, Василю Степановичу!
І слава Богу!
Допили чай. Надворі стемніло, на мене змореність навалилася.
Свекруха зашморгнула фіранки:
Васильку, де вам постелити?
Ма, можна на печі? Ганю, ти згодна?
Я тільки «за»!
Бач, яка! радісно похвалилась свекруха. А пічку цю твій тесть по цеглинці власними руками складав.
Василь Степанович глянув гордо.
Справді, є чим пишатися піч і гріє, і годує, і всю сімю докупи збирає.
В ній горить вогонь, живий!
Ми подякували, встали з-за столу. Чоловік, плеснувши мене по спині, підсадив на піч.
З полатей долинули старі пахощі: духмяні трави, цегла, овеча вовна, хліб.
Василь швидко заснув, а я не могла заснути.
Що ж це таке?
Праворуч від мене хтось хрипко сопів:
Фух-фух, фух-фух
Домовик! подумала я. Я читала
І згадала з дитинства:
Домовичок-домовичок, ми не вороги з тобою
І тільки вранці дізналась: то й не домовик, а діжка з опарою, яку свекруха поставила до теплої печі й забула.
Ще не раз ми приїдемо у гостинний дім Василевих батьків послухаємо байки Василя Степановича, погріємось коло печі, поїмо хліба.
Але то вже інша історіяА в ту першу ніч, лежачи на теплій печі під товстою ковдрою, я нарешті заплющила очі й відчула: тут мене зустріли справжньою ріднею. Позаду залишився гул міста, попереду добрі обійми нового дому.
Зі сходом сонця прокинулась від ароматів свіжої випічки й співу півня. Василь ще спав, а я встала на босі ноги і обережно глянула у вікно. Сад, умиваючись росяною імлою, розцвітав під першими променями. Над хатою здіймався димок тут усе було неспішно, по-справжньому.
Коли ми вийшли на ґанок, Оксана Григорівна простягла мені пампушку з часниковою заливкою й усміхнулась:
Ганнусю, тепер ти наша.
І Василь Степанович, підморгнувши, сказав:
До родини вписалась! У нас традиція перший раз на печі спиш, значить, завжди повертатимешся.
Я всміхнулась бо відчула: у цьому домі, у цій родині, під цим небом і над цією піччю мене хтось давно чекав.
А в душі, тихо, мов закваска в діжці, підіймалось щастя запашне, живе, родинне.
