Ми з чоловіком поїхали на роботу в Італію, щоб заробити грошей на новий будинок для нас. За будівництвом слідкувала його мама, поки нас не було в Україні, а ми регулярно відправляли гроші на матеріали. Будинок швидко будувався, за ним необхідно було доглядати, тому там жила мама чоловіка. Вона запропонувала повідомити нам про завершення будівництва і повернутись до свого старого будинку. Проте минулого року усі наші плани розпались — мама перестала відповідати на наші дзвінки та повідомлення. Тоді її сусідка та краща подруга, тітка Наталя, повідомила нам, що свекруха зійшлась зі своїм давнім другом Олегом, який також проживав у нашому селі. Вони були одинокі і вирішили жити разом після останньої зустрічі, тим паче був готовий новий будинок.
Я та мій чоловік уже 10 років важко працюємо в Італії. Як не стало сверка після важкої хвороби, ми вирішили поїхати на заробітки поки біла така можливість. Та й мама чоловіка була ще молода і могла сама за собою доглянути — адже їй було лише 52 роки. А тепер, коли вже час виходити на пенсію і допомогти нам по поверненню додому, вона вирішила налагоджувати своє особисте життя. Хіба можна так зі своїм рідним сином? Вона просто витерла ноги об його довіру, на мою думку!
Побрались ми з чоловіком уже в Італії, бо не знали коли така можливість випаде на Батьківщині. Кожну зароблену копійку відправляли матері, нічого собі не залишали як багато інших молодих заробітчан. Адже у нас будувався будинок.
Свекруха кожного дня телефонувала нам, раділа як усе швидко робиться. Та й хатинка вийшла немаленька. Ми домовились, що як повернемось, мати піде назад до свого будинку, а ми — уже у власний новий.
Та сталось не так, як гадалось. Минулого року дзвінки від свекрухи майже припинились. Ми спочатку злякались, думали, може, якесь слово криве випадково сказали. Але тітка Наталя, її сусідка, повідомила нам, що свекруха зійшлась зі своїм давнім другом Олегом, який також проживав у нашому селі. Вони були одинокі і вирішили жити разом після останньої зустрічі, тим паче був готовий новий будинок.
Коли свекруха все-таки відповіла на черговий дзвінок, наші побоювання справдились. Вона не заперечувала те, що розповіла сусідка і сказала, щоб ми поставили себе на її місце. Але наступні її слова ще більше нас вразили — вони з Олегом збирались жити у нашому будинку!
Хіба ми просто так важко працювали стільки часу? Не бачили білого світу, щоб якийсь дід жів у теплі та достатку?
Ясно, що ми були злі на таку поведінку, і сказали про це мамі чоловіка. Проте вона і слухати не хотіла. Сказала, що все життя віддала сину, трудилась заради нього, а тепер і вона хоче пожити як усі.
Втішає вона нас тим, що після її смерті це все залишиться нам. А поки ми не повінні їй заважати жити.
Звичайно ми з такою ситуацією не згодні. Виходить, що поки ми були за кордоном, то землю під будівництво оформили на маму. Та й старий будинок записаний на неї. Але ж її Олег не має зовсім нічого за душею, окрім цілого виводка дітей та внуків. Зрозуміло, що черга на спадок буде величенька.
Скажіть, люди добрі, для чого свекруха таке витворяє? Та й весілля, так би мовити, уже не за горами. Вони збираються брати шлюб одразу після Паски.
Багато хто з нами не згодні. Чоловіку кажуть, що він не вдячний син. А хіба за це нам думати, за мамине щастя? Ми ж можемо замість важким трудом збудованого будинку, успадкувати чужого дядька з цілою купою скупих родичів.
Скажіть, хіба вже так необхідне те весілля на старості літ?
