ВСІ МИ ЇЇ ОСУДЖУВАЛИ
Марічка стояла у соборі та плакала. Вже хвилин пятнадцять. Це мене відверто здивувало. «Що робить тут ця фіфа?» думав я. Кого-кого, а її побачити серед церковних свічок точно не сподівався.
Особисто з Марічкою ми не знайомі, але бачимося часто. Живемо в одному будинку на Позняках і ходимо в один і той же сквер. Я зі своїми чотирма дівчатками, вона зі своїми трьома собаками.
Ми завжди її осуджували. Ми це я, інші мами з дітлахами, бабці на лавках, сусіди й навіть, мабуть, випадкові перехожі.
Марічка виглядала дуже гарно й зі смаком вдягнена, такою собі впевненою, трохи легковажною красунею.
Ого, знову кавалера змінила, бурчала баба Оксана, досиджуючи свій чай на лавці біля підїзду.
Уже третього, кивала подруга баба Марія, кидала заздрісні погляди на Марічку, яка вмощувалася зі своїм черговим супутником у дорогий Фольксваген.
Син баби Марії, 45-річний Сашко, досі накопичує на старого Ланоса.
Краще б уже дітей народжувала, бо ж годинник цокає, піддакував бабцям їхній завжди принциповий сусіда дід Микола. Але саме щодо Марічки всі були однодумцями.
Потім вся лавочка злорадно перемивала кісточки: мовляв, і цей Марічкин залицяльник утік! І глибокодумно додавали: «Та вона ж гуляща! І взагалі, вдома, мабуть, смердить псами!»
Найбільше ж її не любили ми мами з дітьми.
Поки ми з останніх сил ганялися за малечею по гойдалках і кущах, восени рятували від калюж, вона розмірено гуляла з «псами» й здавалось, насмішкувато поглядала в наш бік: мовляв, народили, то тепер крутіться. А я, бачте, живу в задоволення. Ви ж тільки й думаєте, вистачить вам гривень на курточку для Софійки чи треба почекати.
Все ясно чайлдфрі, казала моя подруга Галинка, мама трьох бешкетників.
У багатих свої дивацтва собаки, коти, хомяки, погоджувалася вагітна двійнею Люба, зриваючи з дерева старшу дочку-непосиду.
Та егоїстка вона, тільки десь по Туреччинах катається, а я вже сьомий рік моря не бачу, скаржилася багатодітна Маряна.
Га-га-га, підтакував я їм усім, навіть бабцям з підїзду, і поспішав рятувати свою Тетянку, яка щойно добряче розбила коліно.
Завела псарню, кращеб дитину народила, гучно якось обурилася якась бабуся з онуком.
Не ваша справа! різко відповіла Марічка, але стрималася і пішла далі зі своїми собаками.
Грубіянка, докинула їй вслід та бабка.
Я ще трохи спостерігав за заплаканою Марічкою і вийшов із собору.
Почекайте, раптом почув за спиною. Стривайте.
До мене поспішала Марічка церковним двором.
Це ж ви завжди гуляєте в парку з чотирма дівчатками?
Я А ви з трьома собаками
Так. Можна з вами поговорити?.. Знаєте, я часто дивлюся на вас, на донечок, на інших мам, захоплююся сказала вона й аж зніяковіла.
Ви?! здивувався я. Ледь стримався, щоб не вимовити: «Ви ж чайлдфрі, егоїстка й фіфа!» Згадав ті «іронічні» погляди
Так ми й познайомилися. Сіли на лавку, Марічка говорила багато, поривчасто, і плакала. Було видно, їй це дуже потрібно.
Марічка виростала у гарній, дружній сімї й з малих літ мріяла про велику родину. Вийшла заміж із великої любові. Але після двох завмерлих вагітностей і вироку лікарів «безпліддя», чоловік розчинився. Так само зник і другий, хоча перед тим Марічка довго лікувалася, ледве вижила після позаматкової вагітності.
Потім зявився ще один кавалер і знову та ж історія. Тільки почувши, що може зявитись дитина, той одразу зник. Йому подобався Маріччин автомобіль, доступ до її доброго заробітку, але дітей у своїх планах він не підписував.
Я б усе віддала, аби мати дитинку!
Я думав, ви просто обожнюєте собак, ніяково промовив я.
Так, люблю псів, сумно всміхнулась вона. Але це не означає, що не люблю дітей.
Щоб не відчувати самотності, Марічка взяла собаку Тепу. Згодом знайомі попросили потримати Майка на час ремонту лишився і він. А Феню вона підібрала зимою на вулиці, малого щеня, не змогла кинути його напризволяще.
«Завела псарню, лучче б дитину», пригадав я злісні слова якоїсь бабці.
«Годинник цокає», шпигав у спину Марічці дід Микола.
Годинник справді ішов Марічці вже сорок один, хоча виглядала не більше як на тридцять.
Вона вирішила взяти дитину з дитбудинку. Маленького чи підлітка не мало значення. Дуже сподобався шестирічний Коля. Точніше, це він перший підійшов: «Ти будеш моєю мамою?» «Буду!» відповіла Марічка.
«Егоїстка, не хоче морочитись», пригадалась мені стомлена Маряна.
Але Колю не віддали. Його мама хвора на шизофренію, але батьківських прав її не позбавили.
Для мене це стало ударом, згадувала Марічка. Не розуміла, як так Дитина терпить, а нічого вдіяти не можна.
Згодом зявилася чотирирічна Леночка. Її вже двічі повертали з родин, надто норовлива, казали у притулку.
Розповідали, як друга «мама» тягла її назад, Леночка повзла, хапала за спідницю й кричала: «Не віддавай мене, мамочко, я більше так не буду!»
Познайомившись із дитиною, Марічка почула: «Ти мене теж повернеш?» «Не поверну!» ледь змогла вимовити крізь сльози.
Втім, і з оформленням опіки над Леною виникли якісь складнощі. Марічка не розповідала подробиць. «Та це моя донечка, і я за неї боротимусь».
В той день Марічка вперше у житті прийшла в собор. «Більше мені нікуди йти!» зізналася вона.
Вийшов отець говорили довго, Марічка щось нотувала у блокноті.
Все буде добре! З вірою! почув я слова батюшки, і Марічка вперше за день усміхнулася.
Ми йшли додому разом.
Ви, мабуть, думаєте, що я пихата та горда, сумно сказала Марічка. Я просто дуже втомилася постійно все пояснювати…
Я не відповів.
Вона запросила мене й доньок якось у гості погратися з собаками. Я погодився. І таки прийду. Та трохи згодом.
Поки ж мені невимовно соромно.
Я не можу перестати думати: «Звідки у нас стільки бруду? І в мені чому так легко подумати про чужу людину щось погане?»
Я щиро хочу, щоб у Марічки, у цієї особливої жінки, яку всі ми осуджували, все склалося якнайкраще. Щоб Леночка обійняла її, щільно притиснулася й прошепотіла: «Мамо!» і знала, що її більше ніколи не віддадуть. Щоб біля них стрибали задиркувато щасливі пси Тепа, Майк і Феня…
Може станеться диво, й у Марічки зявиться справжній чоловік, а у Леночки братик чи сестричка. Таке інколи буває, правда?
І щоб ніхто й ніколи вже не кинув їм на зустріч жодного злого слова.
Сьогодні я багато чого зрозумів. Не варто судити людину, не знаючи її болю. Краще відкривати серце і тоді в ньому буде місце й для чужого горя, і для справжньої доброти.
