Соня ще спала, коли в тиші суботнього ранку пролунав рішучий дзвінок у двері. Вона здригнулася й сіла на ліжку. Хто міг прийти так рано? Гостей вона не чекала.
Відчинивши двері, вона застигла: на порозі стояли її колеги — Марічка, Надія та Галина. У руках у Марічки — термос, у Надії — коробка з пирогом.
— Ви що тут робите?! — скрикнула Соня. — Сьогодні ж вихідний!
— Саме тому ми тут, — Марічка вже заходила в хату, ніби вдома. — Де твоя донечка?
— Оленка спить… А що трапилося?
— Нічого не трапилося. Збирай її й збирайся сама. Ти їдеш з нами на базу відпочинку. Заперечень не приймаю.
Соня оніміла. Вона не розуміла, що відбувається. Як так — їхати? На базу? Зараз?
— Я ж казала вам у офісі, що не зможу…
— А ми знаємо чому, — м’яко промовила Надія. — І нам соромно, що ми раніше нічого не помічали.
Соня злютніла.
— Ви про що?
— Ми все знаємо, Соню. Що ти після розлучення сама тягнеш дитину, що твій колишній аліментів не платить, що ти з останніх сил готуєш доньку до школи, сама недоїдаєш і все одно нікому ні слова.
Соня мовчала. У горлі став ком.
— Я… не хотіла скаржитися. Мені здавалося… що впораюся…
— Ти й так впораєшся, — втрутилася Галина. — Але впоратися — не значить виживати. Ми друзі, Соню. А друзі не дають другу йти на дно.
— Ми все влаштували, — продовжила Марічка. — Путівка на базу — за наші гроші. З нас їжа, дорога, відпочинок. З тебе — лише ти й твоя Оленка.
Соня опустила очі. Їй було ніяково. Приймати допомогу — важко. Але гірше — мовчки тонути.
— Але… у мене навіть речей немає…
— У тебе є ми, — різко сказала Марічка. — Надя привезла одяг від своєї доньки. Все гарне. Підійде Оленці до школи.
— Ми ще канцтовари тобі зібрали, — сказав Іван, заходячи у сіни з пакетом. — Ручки, зошити, альбоми. Усе потрібне.
— Я… не знаю, що сказати…
— Нічого й не кажи, — Галина обняла її. — Просто повір: ти заслужила не лише труднощі. Ти заслужила відпочинок, турботу й підтримку.
Вже за дві години автобус із веселою компанією виїхав із міста. Оленка сиділа на колінах у Соні, обіймаючи новий рюкзачок. А Соня дивилася у вікно, стискаючи в долонях термос із чаєм. І в грудях у неї вперше за довгий час було тепло.
Їй не пощастило з чоловіком. Але, як виявилося, їй шалено пощастило з людьми, які її оточують.
