Ми з чоловіком від усього відмовлялися, аби наші доньки ні в чому не потребували. Невже я заслужила таке байдуже ставлення від власних дітей?
Коли наші доні виросли та створили свої родини, ми з чоловіком з полегшенням зітхнули. Здавалося, нарешті можна жити для себе — важкі роки боротьби за добробут позаду. Як далеко не загляну в минуле — ми завжди жили скромно, працювали на фабриці від ранку до ночі, отримували копійки, але ніколи не скаржилися. Все, що заробляли, вкладали в дівчаток.
Відмовляли собі у всьому: ні нових чобіт, ні відпочинку — лише б доньки мали все, як у заможних родин. Я й досі пам’ятаю, як ретельно рахувала кожну гривню, аби купити їм гарний одяг, якісні підручники, віддати на гуртки. Ми вірили: ось вони виростуть, вступлять до університету, знайдуть роботу — і життя владнається.
Та все пішло не так, як мріялося. Закінчивши школу, обидві пішли вчитися, і знову — плати, збирай, допомагай. Навіть перепочити не встигли. Навчання, весілля одне за одним, потім онуки. І знову по колу.
Коли закінчилася декретна відпустка, обидві доньки сказали, що малих ще рано віддавати до садочка. Благали мене посидіти з дітьми. Я вже була на пенсії, але все одно підробляла — однієї пенсії не вистачало. Ми з чоловіком порадилися, і я кинула підробіток, аби стати бабусею на повний день. Чоловік продовжував працювати, незважаючи на літа, аби покривати витрати.
Дві пенсії та його зарплата — цього вистачало. Зяті до того часу розпочали спільну справу, яка почала приносити дохід, але нам від цього ніякої полегкості. Ми й далі допомагали — грошима, часом, турботою. І були щасливі, адже якщо дітям добре, то й нам спокійно.
Та все розвалилося в одну мить. Одного ранку чоловік пішов на роботу й не повернувся. Серце не витримало. Швидка приїхала за мить, але врятувати його не вдалося. Сорок два роки поряд — і ось я сама. Поховала не лише кохану людину, а й свою опору, свій сенс.
Доньки, звісно, переживали. Плакали, підтримували. Але ненадовго. За два тижні сказали, що пора віддавати дітей до садка. Сказали — і пішли. А я лишилася сама — у тиші, у порожній хаті, з розбитим серцем і мізерною пенсією.
Саме тоді я зрозуміла, наскільки страшно й гірко бути нікому непотрібною. Гроші танули — треба було платити за комуналку, купувати їжу, ліки. Але коштів не вистачало. І от, коли вони зайшли в гості, я наважилася попросити допомоги. Хоч трохи, просто сплатити рахунки, аби я могла купити потрібні пігулки.
Старша одразу відповіла, що в них і так грошей немає, що кредити, витрати, діти… Молодша навіть не відреагувала, мов не почула. З того часу — ні дзвінка, ні візиту. Ніби мене й не було.
Я сиджу й думаю — невже я заслужила таке? Невже всі мої жертви, безсонні ночі, скромність, турбота — нічого не варті? Де ж той обов’язок, та любов, про яку пишуть у книжках і показують у фільмах? Чи може це все — лише казки?
Кожного вечора я дивлюся на старі фото. На них — ми з чоловіком, молоді, сповнені надій. Дівчатка маленькі, усміхнені. Тоді ми були щасливі. Тоді в нас була родина. А зараз — тиша, порожнеча та гіркота.
Я не знаю, чим провинилася перед своїми доньками. Але точно знаю — більше так не можу.
