«Ми вам продали хату. Можемо ще тиждень пожити?» так сказали колишні господарі.
У 1975 році ми переїхали з села до міста. Купили хатину на околиці Києва й навіть не уявляли, які сюрпризи нас очікують…
На селі завжди було прийнято підставляти одне одному плече. І мої батьки не були винятком.
Тож, коли колишні власники попросили дозволити їм ще трохи пожити в уже нашій хаті, поки вирішать усі свої справи, батьки погодилися.
У них був здоровенний і лютий пес. Ми навіть не хотіли його забирати на нас він не зважав. Досі перед очима та чорна псина.
Минув тиждень, за ним другий, третій… А ті люди жили, як у себе вдома: вставали майже під обід, кудись ходили рідко, і ні в кого не виникало відчуття, що вони планують кудись зїжджати. Та найбільше дратувала мати колишнього господаря так поводилася, ніби досі тут головна.
Батьки не раз нагадували про домовленість, але ті тільки відмахувалися, і виїзд усе відкладався.
Пса випускали у двір, не дивилися за ним. Той і в наш город бігав, і всюди гадив. Лякалися навіть на двір виходити на будь-кого міг кинутися. Батько і мати не раз просили їх не пускати собаку без нагляду. Але щойно батько йшов на роботу, а брат із сестрою до школи, пес уже під двором.
Зрештою саме той проклятий пес і вигнав непроханих квартирантів.
Сестра повернулася зі школи, відчинила хвіртку, не зауваживши собаку. Той кинувся на неї, збив з ніг, але, на щастя, нічого серйозного не сталося лише куртку розірвав. Потім пса зловили і прикували на ланцюг. А винуватою зробили мою сестру, мовляв, рано прийшла.
Вечері сталася справжня буря! Батько, повернувшись з роботи, не знявши навіть пальта, витяг колишню господиню прямо у халаті на вулицю. За матірю вискочили її донька і чоловік. Їхні пожитки летіли через тин у багнюку та калюжі.
Ті ще й намагалися нацькувати пса на батька, але бідолаха, побачивши, що відбувається, притиснув хвіст і сховався в сарай не захотів навіть підходити.
За годину все їхнє майно було надворі, хвіртка замкнена, а пес сидів разом із ними за парканом.
