Ми залишимось у вас на деякий час, бо не маємо грошей, щоб зняти власну квартиру! сказала мені моя подруга.
Я дуже енергійна жінка. Попри те, що мені вже 65, я все ще вмію знаходити час, щоб подорожувати, відкривати для себе нові куточки України і спілкуватися з неймовірно цікавими людьми. З усмішкою і з нотками смутку згадую молодість тоді здавалося, неможливого немає! Хто хотів міг поїхати до Одеси на море, або на Дністер з друзями, чи навіть вирушити у похід у Карпати. І все це коштувало копійки пару сотень гривень.
Але ті часи залишилися у минулому.
Завжди любила спілкуватися, знайомитися з людьми. Зустрічі на пляжі, у театрі, на сусідській веранді закінчувалися затишною дружбою, що тривала роками.
Саме так я колись зустріла жінку на ім’я Лада. Відпочивали разом у санаторії під Трускавцем. Роз’їхалися як подруги, писали одна одній листи та вітальні листівки на державні свята. Покіль одного разу я не отримала телеграму. Без підпису, лише одне речення: «Потяг прибуває о третій ночі. Зустрічай мене на вокзалі!»
Я не могла зрозуміти, хто і навіщо це надіслав. З чоловіком вирішили нікуди не йти. А вже о четвертій ранку хтось наполегливо подзвонив у наші двері. Я відчинила і обімліла від подиву. На порозі стоїть Лада з двома підлітками, старенькою мамою та якимсь чоловіком. Ще й з цілою купою валіз! Ми з чоловіком мовчки стояли, не знаючи, що сказати.
А Лада одразу заявила:
Чому ти нас не зустріла? Я ж телеграму надіслала! До речі, таксі шалено дороге!
Перепрошую, але я навіть не знала від кого ця телеграма…
У мене був твій адрес. Ось і ми тут. Я думала, що і надалі будемо спілкуватися, але… Тепер ось бачиш.
Виявилося, одна із дівчат якраз закінчила школу і вирішила вступати до університету у Львові. Родина приїхала її підтримати.
Житимемо у вас! Ми не маємо грошей на оренду, а ви так зручно близько до центру!
Я була в шоці. Хіба ми родичі чому вони мають жити зі мною? Їсти просили тричі на день, інколи приносили якісь продукти, але навіть не намагалися щось приготувати самі. Все падало на мої плечі і прибирання, і кухня.
Три дні я терпіла. Потім не витримала й попросила Ладу з родиною знайти інше житло. Мені було байдуже куди. І тут здійнявся справжній скандал. Лада влаштувала істеричну сцену, била посуд і кричала, мов у неї забрали останню надію.
Я стояла просто шокована. Нарешті вони пішли. Іще й поки складали речі, примудрилися поцупити мій халат, кілька рушників і навіть величезний казан із борщем. Досі не второпаю як їм це вдалося! Казан просто зник.
Так і завершилася ця «дружба». На щастя! Більше нічого не чула про Ладу і не бачила її. Відтоді я у стосунках з людьми стала обачнішою і дуже пильною.
