Ми поспішали жити, та геть забули, що ми є одне в одного

Ми з дружиною вже давно не можемо знайти спільної мови. В шлюбі більш як тридцять років, двадцять п’ять з яких, ми були поглинути вихованням дітей, накопиченням статків, та просто, життєвими дрібницями. Коли вже осілись на пенсії, виявилось, що спільного у нас не так й багато. Спільне життя стало для нас мукою. Вирішили ми все ж таки не мучити одне одного, та розірвати шлюб. Для наших дітей це стало не аби яким стресом. Ми й самі не очікували, що на старості років буде таке завершення шлюбу. Я впевнений, діти з часом зрозуміють та пробачать нам, а нам з дружиною стане хоч трішки легше жити.  

Ми подали документи на розлучення, питання мало вирішитись упродовж тижня. Але тут випливла ще одна ситуація. Поділ майна. Як не крути, а нажили ми його разом в шлюбі. Віддавати чи ділитись ним з дружиною я наміру не маю. Багато якось вона хоче. Будинок я будував власноруч. Кожну цеглинку сам вкладав. Дружина ж в цей час просто за дітьми дивилась. Дружина такої ж думки. Вона також не хоче поступатись власним майном.  

Для розв’язання питання, звернулись до суду, щоб по чесному все було, по закону. По суті, крім будинку ділити то нічого було. Квартири ми віддали у власність дітям.  

Рішення ми чекали довгих два місяці. Весь цей час ми жили разом. Перший місяць ходили набундючені, навіть не розмовляли. Якось я пішов на горище, перебирати речі. Знайшов старі касети. Там було записане все наше життя. Перші кроки дітей, наші перші важливі покупки, та ще багато іншого… Вирішив покликати дружину, щоб разом їх продивитись… В результаті так пройшов весь день. На душі стало так тепло від спогадів… Ми поспішали жити, та геть забули, що ми є одне в одного.. Забули для чого взагалі створили родину. Мені стало так соромно за себе. За бажання розлучитись, та забрати все майно собі. 

-Вибач мені за все, Любо… мені так соромно. 

Й ти мене вибач. 

Після того вечора ми перестали сваритись. Повністю переглянули свої життєві позиції. Життя заграло новими фарбами. В кінці місяця прийшло рішення суду. Ми його навіть не відкривали. Розведені офіційно ми продовжили жити разом. Штамп про шлюб був формальністю. Я знову покохав цю жінку, як колись, коли ми тільки познайомились. 

Оцініть статтю
Джерело
Ми поспішали жити, та геть забули, що ми є одне в одного