Вони ніколи не були знайомі…
З самого початку Марія знала, ким вона є в житті Ярослава. Не дружиною, не матір’ю його дітей, не законною обраницею. А коханкою. Жінкою, де він відпочиває душею й тілом. Жінкою, до якої він приходить не заради зобов’язань, а заради легкості й тиші.
Вона нічого не вимагала. Ні розлучення, ні клятв. Лише трохи тепла. Вона приймала Ярослава таким, яким він був: одруженим, далеким, але добрим до неї. Іногда приносив продукти, іноді допомагав з ремонтом. Іноді брав її за руку й казав, що кохає. І цього було досить.
Марія не вважала себе руйнівницею сім’ї. Вона нікого не забирала. Це Ярослав сам вирішив прийти. Сам обрав її. Вона просто була поруч. Без претензій.
Час минав. Ярослав приїжджав регулярно. Дарував квіти, іноді купував щось дітям — не її дітям, звісно. Своїм. У Марії не було дітей. Лікарі давно й упевнено поставили діагноз: безпліддя. Саме це й зруйнувало її єдиний шлюб.
Потім прийшло диво. Справжнє, незбагненне. Вагітність. Майже у сорок років. Вона плакала від щастя. Батьки Марії, дізнавшись, що стануть дідусем і бабусею, навіть не запитали, хто батько. Вони просто раділи. Обіцяли допомогти. А Марія… Вона була впевнена: Ярослав не кине. Він кохав її. Він говорив це десятки разів.
— Подавай на розлучення, — сказала вона йому одного дня. — Ми станемо справжньою родиною.
Він мовчав. Потім відповів:
— Мені потрібен час… Я не можу просто так.
Марія дала йому тиждень. Потім ще один. Але Ярослав почав зникати. Мовчав. Не відповідав. Пропадав після роботи, відмазувався, не дзвонив. І одного разу вона прийшла до його дому. Просто стояла біля під’їзду. Не могла інакше.
— Ти що тут робиш?! — розлютився Ярослав, побачивши її.
— Чекаю на тебе.
— Ти мене дістала! Ти не чуєш! Я ж просив почекати! Ти мене підставляєш, ти тиснеш!
Марія замовкла. Дивилася на нього й не впізнавала.
— Значить, не будеш з нами? — тихо запитала вона.
Він відвернувся. І тоді вона сказала:
— Ми ніколи не були знайомі. Забудь мене. Забудь нас. У нас більше немає «ми».
Вона пішла. Не озирнулася.
Марія народила дівчинку. Красиву, кучеряву, з очима Ярослава. Але коли брала її на руки, відчувала лише любов. Більше нічого. Ні страху. Ні болю. Ні жалю. Лише щастя.
Ярослав кілька разів намагався зв’язатися. Дзвонив. Хотів побачити доньку. Марія відмовила.
— Ти зробив вибір, — сказала вона. — Не треба тепер нагадувати про себе. У неї є батько. Справжній.
Вона не брехала. За півроку вона зустріла чоловіка. Тихого, спокійного, трохи старшого. Він не розпитував зайвого. Він просто покохав її й дівчинку. І дівчинка одразу назвала його татом. Все сталося саме собою. Ніби хтось згори вирішив: тепер усе буде правильно.
Минуло два роки. Весна. Парк. Ярослав ішов алеєю, не думаючи ні про що. І раптом побачив її. Марію. З чоловіком. І з дитиною.
Чоловік тримав на руках дівчинку. Вона сміялася, штовхала його за вухо. А Марія, у легкій сукні, щасливо дивилася на них і тихо промовила:
— Поцілуй тата, кохана. Дивись, він уже втомився тебе носити.
Ярослав зупинився. Не міг дихати. Не міг іти. Це була вона. Його донька. Його дівчинка. Така сама, як колись його хлопчики — кучерява, світла, жива. А поруч — чужий чоловік. І вже не чужа Марія.
Вона побачила Ярослава. Їхні погляди зустрілися. Але вона відвернулася. Ніби не знала його. Ніби він ніколи не був частиною її життя.
Він зрозумів: вона дотримала слова. Вони дійсно ніколи не були знайомі.
І вже не будуть…
