А ми до тебе в гості. Всього на два дні
Оленка, ми до вас у гості надумали! Квитки вже купили! так дивно і несподівано почала розмову якась далека Оленина родичка. Мабуть, зовсім уже далека Бо спершу Олена навіть не могла пригадати, хто ж це.
Олена розгублено вдивлялась у слухавку, намагаючись у памяті відшукати цю дивну жінку, збагнути, чого вона хоче, і головне звідки взяла її номер і імя?
Хто це? Звідки ви і які такі гості?
Оленко, жіночий голос залився сміхом, ну ти що?! Це ж я твоя тітка Мирослава!
Як Олена не напружувала пам’ять, тітку з таким іменем вона згадати не змогла, але все ж обережно поцікавилася:
І ви що хотіли?
Та от приїхати до тебе провідати! Ти ж біля моря живеш? Ми всього на пару днів, а Остапчику моєму сину дуже треба
Коротка розмова прояснила: Остап, маленький син тітки Мирослави (якого Олена в очі не бачила), потребує «морського повітря» за рекомендацією лікарів. Принаймні, так казала Мирослава. Вона пообіцяла бути непомітною, прибирати все за собою й навіть допомагати по господарству. Після вагань Олена погодилася, хоча всередині щось нашіптувало: дарма.
Дякую, Оленко! весело щебетала жінка. Тоді ми приїдемо в пятницю.
Вона швидко попрощалась, і Олена глибоко зітхнула, глянувши на свого дванадцятирічного сина, Степанка.
Що, мамусю? Хтось знову нас відвідає?
Так, якась тітка Мирослава, Олена знизала плечима.
Подзвони бабусі та спитай, хто це! Степан не надто любив несподіваних гостей, бо вже знав: вони обіцяють одне, а потім
Останнім часом Олена всім відмовляла, але тут дитині потрібна допомога серце не пустило сказати «ні». Тим паче, обіцяли всього два дні
Олена купила невеличкий будинок на березі Чорного моря під Очаковом три роки тому, після складного розлучення і поділу майна. Вони переїхали з сином з Черкас, і раптом у неї зявилась сила-силенна родини, про яку вона раніше й не здогадувалася.
Спочатку Олена тішилась новим спілкуванням, але невдовзі зрозуміла: більшість приїжджала на все готове, навіть посуд за собою не мила. Ще й давали накази: це ж твоя домівка ти й прибирай або купуй їжу всім.
З часом вона навчилася відмовляти і чесно казала: в неї не готель. Деяким не дозволяла переступити поріг. Були й хороші родичі із ними й поспілкуватись приємно, і допоможуть. Та таких, на жаль, лише кілька.
Олена послухала сина і подзвонила своїй мамі, яка жила далі в Черкасах, але зрідка приїжджала відпочивати на море.
Привіт, Оленко, як ти? відповіла мама.
Вони поговорили про буденні справи, і Олена обережно завела розмову про тітку Мирославу та Остапчика.
Я таких навіть не знаю, розгублено сказала мама. Може, це родичі твого батька? Я розпитаю, але таке враження, що й він їх не знає.
Усе це нічого не прояснило. Залишалося чекати на неочікуваних гостей.
За два дні приїхали тітка Мирослава огрядна жінка з хитрими очима, а Остапчик виявився не дитиною, а кремезним пятнадцятирічним парубком. Вже потім Олена дізналася, що ніхто Остапові не прописував морське лікування Мирославі просто хотілося відпочити на халяву. Звичне діло
А чому нас ніхто не зустрів на вокзалі? це були перші слова тітки Мирослави. До речі, тата Олениного ці «родичі» теж не згадували.
Мама не зобовязана, пробурмотів Степан, стоячи поруч Олени.
Мирослава зробила вигляд, що не почула, але зиркнула сердито.
Олено, куди поставити речі? Де наші кімнати?
Одна кімната, сухо відповіла Олена. Я не маю стільки місця.
Отакої. А нам казали, у тебе великий, чудовий будинок, прямо біля моря!
Не знаю, хто вам таке сказав. Якщо вам щось не підходить, краще заселяйтесь у готель, відрізала Олена. Не хочу сваритися.
Тітка Мирослава тут же усміхнулася, почала заглядати в очі:
Оленко, не сердься! Просто дорога втомила. Ходімо до хати, люба племіннице!
Мирослава рушила першою, за нею поплентався Остап із сумками. Степан зітхнув:
Мам, дарма ти їх пустила! Ще побачиш
Лише два дні, Олена намагалась заспокоїти сина й себе.
Далі день минув тихо. Мирослава і Остап лягли рано спати, щоправда, трохи поскиглили, що звикли жити окремо. У запасних кімнатах був ремонт, у залі лежати відмовилися. Олена махнула рукою.
Вночі спокій, але вранці Олену розбудив страшний гуркіт. Ледь відірвавши голову від подушки, вона побачила шоста ранку. Олена не терпіла, коли її будили. Степан завжди поводився тихо, навіть гуляти йшов, поки мама спала. Друзі поруч, тож Олена не турбувалась, головне залишати записку.
Що там відбувається? зітхаючи, вийшла Олена в залу.
Та нічого, Оленко, тітка Мирослава серед кімнати розкидала цілі купи одягу. Купальника знайти не можу, мабуть, загубила
Не можна було це робити в кімнаті? Тихіше трохи!
Та місця мало! Я намагалася
Виявилось, гупав Остап у дворі гатив залізним відром. Так він закликає маму, а та не поспішає.
Нагадайте йому, що тут не гармидер. Ще сусіди ж мене з’їдять попросила Олена Мирославу.
Та, буркнувши, врешті крикнула Остапові, той сів під абрикосою.
Олена зрозуміла доспати не вийде. Пішла на кухню.
Ти куди?
Кави попю, буркнула Олена.
О, каву дуже люблю! Мені найбільшу чашку, з молочком і три ложки цукру!
Олена різко повернулася до «гостинної» пані:
Мирославо, не знаю вашого по батькові, ви у моїй хаті. З першої хвилини обурюєтесь, розбудили вдосвіта, ще й вимагаєте каву в наказовому тоні?
Та вже не рано, байдужно відповіла та. Я Мирослава Андріївна. То як щодо кави?
У нас самообслуговування!
Настрій у Олени зіпсувався одразу. Коли вона сиділа з кавою і намагалась заспокоїтись, на кухню зайшов Степан, співчутливо поплескав маму по плечу.
Що я казав? У них на обличчі все написано Скажи, ще не пізно вигнати!
Один день лишився, зітхнула Олена. Потерпимо.
Сьогоднішній ще й не розпочався! Вони й мене розбудили.
Кухню наповнили кроки. Зявилась тітка Мирослава, невдоволено зиркнула.
Чому кави нема?
Мама й не повинна її варити! Самі робіть! знову вперто огризнувся Степан.
Оленко, невже ти не навчила дитину слухати старших?
А ви мого сина не чіпайте! Олена вже закипала, хоч зазвичай була спокійною.
Я вже не дитина пробурмотів Степан.
Мирослава мовчки зварила собі каву, а потім немов нічого не сталося усміхнулась:
Олено, покажеш нам, як до моря пройти? Проводиш?
Потрібно спуститись стежкою все просто, видно буде зразу.
Олена не перейшла на «ви»: не потребувала більше церемоній.
А ви не підете?
Степан подивився на маму не хотів на пляж із ними.
Ми підемо після обіду. Краще йдіть самі.
А чим ти на обід годуватимеш?
Олена завжди готувала на себе, Степана і нормальних гостей, якщо ті скидалися на продукти. Мільйонером не була: годувати всіх за власний кошт не збиралася.
У нас зі Степаном свій стіл, а ви можете поїсти в кафе біля ринку.
А ви не приготуєте нам? Не можу їсти ту їжу, що продають! тітка Мирослава благально дивилась в очі.
Можу, але за окрему плату. У мене теж з грошима не густо, чесно відповіла Олена.
Мирослава фиркнула:
Тоді вже краще в кафе, там і смачніше.
Степан гмикнув, не згоджуючись, але мовчав.
Так, у дрібних чварах і образах минули ці два дні. А на другий день тітка Мирослава раптом заявила:
Оленко, чого ти? Хіба ти нас виженеш? Відпустка ж у нас тиждень! Ще поживемо у тебе, потім поїдемо. Тобі що, шкода?
Олені було шкода. Дуже навіть. Вона й так вставала як на роботу, а вони нервували звідусіль. Як люди не приємні, Мирослава найбільше. А Остап ще й пакостив приховано: підставляв Степанові підніжки, гатив і смітив у дворі. Навіть сусіди почали скаржитися.
Так, шкода. Це мій дім. Скоро приїдуть друзі, тож прошу вас виїхати вже завтра зранку. Ми домовлялись на два дні.
Олена спокійно й впевнено висловилася, а тітка Мирослава наче жаром припекло:
Як ти можеш?! Рідних на вулицю виганяти! Куди ж ми маємо подітись? На вокзал? Що ж нам тепер робити?
Остап мовчав поруч, явно незадоволений.
Які ви нам родичі? Вас ніхто з моєї родини не памятає! До ранку маєте час. Якщо щось трапиться викличу поліцію.
Олена залишила їхню кімнату, тріумфуючи. На світанку Мирослава з Остапом змушені були виїхати. Ворчали, сперечалися, але зробили те, чого їх просили. Олена ж пообіцяла собі більше не приймати таких «родичів» навіть на одну ніч, не те що на два дні.
