Мені, звісно, зовсім не хочеться, але я збираю речі та їду з сином Денисом до моєї мами, Ганни Іванівни. А все тому, що учора, поки я гуляла з дитиною, мій чоловік Андрій, бачте, вирішив проявити гостинність і пустив до нашої кімнати родичів — двоюрідну сестру Оксану з чоловіком Віктором та їх двома дітьми, Софійкою та Микитою. І найбільше обурює: він навіть не подумав зі мною порадитись! Просто сказав: «Ти з Денисом можете пожити у твоєї мами, там місця вистає». Я досі в шоці від такої зухвалості. Це наш дім, наша кімната, а я тепер маю складати валізи й поступитись місцем чужим людям? Ні, вже це занадто.
Все почалося з того, що я повернулась додому після прогулянки з Денисом. Він, як завжди, втомився, капризничав, і я мріяла лише про те, щоб покласти його спати та сама випити чаю в тиші. Заходжу в квартиру, а там — якийсь безлад. У нашій спальні, де ми з Андрієм та Денисом спимо, вже розташувались Оксана з Віктором. Їх діти, Софійка й Микита, носяться по кімнаті, розкидаючи іграшки, а мої речі — мої книжки, косметика, навіть ноутбук — акуратно складені в кут, немов я тут більше не живу. Я стою, мов грімом уражена, і питаю Андрія: «Це що таке?» А він, з таким спокоєм, ніби погоду обговорює: «Оксана з сім’єю приїхала, їм нема де зупинитись. Я подумав, ви з Денисом можете до Ганни Іванівни поїхати, там же місця багато».
Я ледве не задихнулась від обурення. По-перше, це наш дім! Ми з Андрієм разом платили за цю квартиру, облаштовували її, вибирали меблі. А тепер я маю їхати, бо його родичам захотілось пожити у місті? По-друге, чому він навіть не спитав мене? Я б, можливо, і погодилась допомогти, але хоч обговорили б, як це організувати. А так — просто поставив перед фактом. Оксана, до речі, навіть не вибачилась. Вона лише посміхнулась і сказала: «Марічко, не переймайся, ми ненадовго, пару тижнів усього!» Пару тижнів? Та я й пару днів не хочу, щоб мої речі чужі люди чіпали!
Віктор, чоловік Оксани, взагалі мовчить, мов партизан. Сидить на нашому дивані, п’є каву з моєї улюбленої чашки і киває, коли Оксана щось каже. А їх діти — це окрема історія. Софійка, якій років шість, вже розлила сік на наш килим, а Микита, чотирирічний, вирішив, що моя шафа — чудове місце для хованок. Я намагалась натякнути, що це не готель, але Оксана лише відмахнулась: «Ой, діти ж, що з них взяти!» Ну звісно, а прибирати за ними, мабуть, мені.
Я намагалась поговорити з Андрієм наодинці. Сказала, що мені боляче, що він ухвалив таке рішення за моєю спиною. Пояснила, що Денисові потрібна стабільність, свій куточок, своє ліжечко. А возити трирічну дитину до мами, де він спатиме на розкладці, — це не вихід. Але Андрій лише знизав плечима: «Мар’яно, не драматизуй. Це ж родина, треба допомагати». Родина? А я з Денисом, значить, не родина? Я так розлютилась, що ледве не розплакалась. Але замість цього пішла збирати речі. Якщо він думає, що я мовчатиму й терпітиму, то помиляється.
Моя мама, Ганна Іванівна, коли дізналась, що сталося, була у люті. «Це що, Андрій тепер вирішує, кому у вашому домі жити? — обурювалась вона по телефону. — Приїжджай, Марійко, я вас з Дениском прийму, а з чоловіком потім розберешся». Мама в мене жінка з характером, вона вже готова їхати до нас і виганяти несподіваних гостей. Але я поки не хочу скандалу. Я просто хочу, щоб мій син був у комфорті, а я могла спокійно подумати, що робити далі.
Збираючи валізу, я все прокручувала в голові. Якщо ж так вийшло, що Андрій так легко викреслив нас з Денисом з нашого власного життя? Я завжди намагалась бути доброю дружиною: готувала, прибирала, підтримувала його. А він навіть не подумав, як я себе почуваю, коли побачила чужих людей у нашій спальні. І найболючіше — він навіть не вибачився. Просто сказав: «Не роби з мухи слона». Ну, вибач, Андрію, але це не муха, а цілий слон, що розвалився на моєму ліжку.
Тепер я їду до мами, і, чесно кажу, мені навіть трохи легше від цієї думки. У Ганни Іванівни завжди затишно, пахне пиріжками, а Денис обожнює грати в її садку. Але я не збираюсь просто так залишити цю ситуацію. Я вже вирішила: коли повернуся, ми з Андрієм розмовлятимемо серйозно. Якщо він хоче, щоб ми були родиною, він має поважати мене й нашого сина. А Оксана з Віктором нехай шукають собі орендовану квартиру чи готель. Я не проти допомагати, але не за рахунок мого комфорту й не без моєї згоди.
Поки я складаю Денисові іграшки у сумку, він дивиться на мене своїми великими оченятами і питає: «Мамо, ми до бабусі надолго?» Я обіймаю його й кажу: «Ненадовго, мій хороший. Просто побудемо у бабусі, а пот… Але я знаю, що повернуся тільки тоді, коли буде впевненість, що наш дім — це наше місце, а не перепустка для всіх, кого заманеться приютити.
