Мені здається, любов минула
Ти найкраща дівчина на нашому факультеті, сказав я тоді, простягаючи їй оберемок ромашок із базару на Житньому.
Катерина засміялася, беручи квіти. Від ромашок пахло літом і чимось дуже правильним. Я стояв перед нею із поглядом людини, яка точно знає, чого хоче. А хотів я її.
Перше наше побачення було в Шевченківському парку. Я приніс плед, термос із чаєм і бутерброди, які зробила мама. Ми просиділи на траві аж до сутінків. Катерина запамятала, як я сміявся, закидаючи голову назад, як ненароком торкався її руки, як дивився на неї наче вона була єдиною на все місто Київ.
Через три місяці я повів її у кіно показували французьку комедію, яку вона не зрозуміла, але сміялася разом зі мною. Через пів року познайомив із батьками. За рік запропонував переїхати до мене.
Ми ж і так разом майже кожну ніч, казав я, перебираючи її волосся пальцями. Навіщо нам дві квартири оплачувати?
Катерина погодилася не через гроші, звісно. Просто поруч зі мною світ ставав наповненим сенсом.
Наша орендована однокімнатна пахла борщем у неділю і випрасуваною білизною. Вона навчилася готувати мої улюблені котлети зі свіжим кропом і часником, так, як мама робить. Я увечері читав їй уголос статті з журналів про бізнес та економіку. Мріяв про свою справу. Катерина слухала, підперши щоку долонею, та вірила кожному слову.
Ми будували плани: спочатку зібрати на перший внесок, потім своя квартира, потім авто, а потім діти. Двоє. Хлопчик та дівчинка.
Ми все встигнемо, казав я, цілуючи її в тімя.
Катерина кивала. Біля мене вона почувалась невразливою.
Пятнадцять років разом. Домоглися всього самотужки. Квартира на Позняках з видом на сквер. Іпотека на двадцять років, яку ми гасили достроково, відмовляючи собі у відпустках та ресторанах. Срібляста Toyota під вікном сам вибирав, сам торгувався, сам натирав щосуботи до блиску.
Гордість піднімалася в грудях. Ми здобули все це власною працею не батьківські гроші, не знайомства, не випадкове везіння. Просто важка робота, економія і терпіння.
Вона ніколи не скаржилася. Навіть коли втома була страшна, що засинала у тролейбусі і прокидалася на кінцевій. Навіть коли хотілося кинути все й полетіти на море. Ми були команда я так казав, і Катерина вірила.
Мій добробут завжди був на першому місці для неї. Вона вивчила це правило на память, вплела у власну ДНК. Мав поганий день? Вона готувала вечерю й наливала чай, слухала. Посварився з керівником? Вона гладила по голові й шепотіла, що все минеться. Сумнівався в собі? Знала, які слова знайти.
Ти мій якір, моє крило, казав я їй у такі хвилини.
Катерина усміхалася. Хіба це не щастя бути чиєюсь опорою?
Важкі періоди траплялися. Пять років по тому компанія, де я працював, збанкрутувала. Три місяці я сидів вдома, переглядав вакансії, стаючи похмурішим з кожним днем.
Потім стало ще гірше підставили колеги з документами, і я не лише залишився без роботи, а ще й потрапив на солідну суму. Довелося продати машину, щоб розрахуватися з боргами.
Вона не докоряла. Мовчки брала додаткову роботу, горіла ночами над проєктами, економила на собі. Для неї був важливий тільки мій стан чи витримаю, чи не зламаюсь.
Я все ж вирвався знайшов місце навіть краще попереднього. Знову купили Toyota. Життя стабілізувалося.
Рік тому ми сиділи на кухні, і Катерина сказала те, про що давно думала:
Може, вже час? Мені вже не двадцять, якщо тягнути далі
Я серйозно кивнув:
Давай готуватися.
Вона затамувала подих. Стільки років мріяли, відкладали, чекали слушного моменту. І от момент настав.
Катерина уявляла це тисячу разів: маленькі пальчики в її руці, запах присипки, перші кроки по квартирі. Я читаю казки перед сном
Дитина. Наша дитина. Нарешті.
Зміни почалися одразу. Катерина змінила харчування, режим, навантаження. Записалася до лікарів, здала аналізи, почала пити вітаміни. Робота поступилася місцем майбутній сімї, хоча саме зараз її мали підвищити.
Ти впевнена? запитала шефиня, дивлячись поверх окулярів. Такої можливості ще не буде.
Катерина була впевнена. Підвищення означало б відрядження, ненормований графік, стрес. Не найкраще для вагітності.
Я краще переведусь у філію біля дому, відповіла вона.
Шефиня тільки знизала плечима.
Філія знаходилась за пятнадцять хвилин пішки. Робота звичайна, без особливих перспектив. Але можна було рівно о шостій йти додому і не думати про роботу у вихідні.
Катерина швидко звикла. Нові колеги ввічливі, хоча й не дуже амбітні. Вона носила домашню їжу, гуляла в обід по скверу, лягала рано спати. Все заради майбутньої дитини. Все заради нас.
Холод підкрався поволі. Спочатку Катерина не звернула уваги. Багато роботи, від втоми дратуюсь. Буває.
Але згодом я перестав питати, як у неї день. Не обіймав перед сном. Не дивився на неї так, як раніше, коли називав найгарнішою на факультеті.
У квартирі стало дивно тихо. Раніше ми могли проговорити вечір про роботу, плани, нісенітниці. А тепер я цілими вечорами сидів у телефоні, відповідав коротко, лягав спати, відвертаючись до стіни.
Катерина лежала поруч і дивилася в стелю. Між нами була прірва пів метра матраца.
Інтимності не стало зовсім. Два тижні, три, місяць. Катерина навіть припинила рахувати. А я завжди мав відмовки:
Дуже втомився. Давай завтра.
Але завтра не наступало.
Одного разу вона не витримала й запитала прямо, заступивши мені дорогу до ванної:
Що з нами? Скажи чесно.
Я подивився повз неї, десь у район одвірка:
Все гаразд.
Ні, не правда.
Видумуєш. Просто період такий. Минеться.
Я обминув її й зачинився у ванній. Зашуміла вода.
Катерина стояла у коридорі, руку притискаючи до грудей. Там боліло. Тупо й постійно.
Вистачило її ще на місяць. А потім запитала напряму:
Ти любиш мене?
Мовчання. Довге, страшне.
Я не знаю, що відчуваю до тебе.
Катерина сіла на диван.
Не знаєш?
Я вперше за весь цей час подивився їй в очі. Там порожнеча. Розгубленість. Жодної іскри зі студентських років.
Гадаю, любов давно минула. Мовчав, бо не хотів ранити тебе.
Катерина жила ці місяці у невідомості. Вгадувала за поглядом, аналізувала кожне слово, шукала причини: може, проблеми на роботі, можливо, криза віку А я просто розлюбив. Мовчав, поки вона планувала наше майбутнє, відмовлялась від підвищення, готувала своє тіло до материнства.
Вирішили все, раптово. Жодних «може завтра», «раптом минеться», «треба ще потерпіти». Досить.
Я подаю на розлучення.
Я зблід. Катерина побачила, як посіпалось горло.
Почекай. Не треба так одразу. Ми можемо спробувати
Спробувати?
А давай народимо? Може, дитина зблизить? Кажуть, дітки допомагають.
Катерина гірко засміялася:
Дитина тільки нашкодить. Ти мене більше не любиш. Нащо нам дитина? Щоб потім розходитись із немовлям на руках?
Я змовчав. Заперечити нічого не міг.
Катерина пішла того ж дня. Склавши речі, переїхала до знайомої. Документи на розлучення подала через тиждень, коли нарешті перестали тремтіти руки.
Розподіл майна обіцяв бути довгим: квартира, машина, усе куплене разом. Юрист щось розповідав про оцінку, частки, переговори. Катерина кивала, все записувала, намагаючись не думати, що наше життя відтепер рахується квадратними метрами та кінськими силами.
Згодом вона орендувала собі однокімнатну. Вчилася жити одна: готувати на одну, дивитися серіали в тиші, засинати на всьому ліжку одразу.
Вночі накочувало. Катерина тулилася обличчям до подушки й згадувала: ромашки, плед у парку, мій сміх, руки, голос, що так часто шепотів ти моє крило.
Боляче було страшенно. Пятнадцять років не можеш просто викинути з серця, як старі речі на смітник.
Але скрізь цей біль пробивалося щось інше полегшення, усвідомлення правильності. Вона встигла. Своєчасно зупинилася, не привязала себе дитиною до мене. Не прирекла на життя у порожньому шлюбі задля «збереження родини».
Тридцять два. Попереду все життя.
Страшно? До нестями.
Та інакше ніяк: мусиш рухатись вперед, коли серце більше не горить. Це я зрозумів треба мати відвагу відпускати.
