Мені вже тридцять. Тридцять років — вік, коли в інших можуть бути діти, власне житло, а в мене — ні свободи, ні особистого простору, ні права на власну думку. Бо поруч мама. Мама, що не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя помилка. Я так і не навчилася казати «ні».
Мій батько зник ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — ні слова, ніби його й не існувало. З дитинства я часто хворіла: бронхіти, кір, коклюш, вітрянка. До дитсадка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою — викладачка фортепіано, але почала працювати лише коли мені виповнилось пʼятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, захищала від усього світу. Впала — значить, на вулицю не можна. Захворіла — жодного морозива. Кожна дрібниця ставала загрозою. Крок убік — паніка. І я звикла.
Я закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачем фортепіано, як і мама. У дитинстві в мене майже не було друзів. Мама не дозволяла спілкуватися ні з ким — усіх вважала «непідходящими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня давнього роману, тільки без балу і залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися в музичну школу. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навколо мене лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.
Пʼять років тому зʼявився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Гарний. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щасливою, але ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, побачила під будинком швидку. Мама обдзвонила всі лікарні, міліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Тоді я вперше відчула гнів. Пішла до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не звільнишся».
Я не відповідала на мамині дзвінки — писала, що все добре. Вона приходила на роботу, влаштовувала сцени, знову потрапляла до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, що з тих пір сидить у мені, як скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того часу все завмерло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо в санаторій, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найгірше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Не вмію бути жорсткою. Не вмію обирати себе. Я боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. І все частіше думаю, що виходу просто немає…
Життя вчить, що іноді кохати — не означає тримати. Інколи найбільший акт любові — це відпустити.
