Віталій та Оксана заможна пара. Грошей кури не клюють, як кажуть у народі. Мали квартиру, машину, великі заощадження і змогу з’їздити на відпочинок в будь-яку точку світу. Одна проблема все псувала. Довго намагались зачати дитину, але в них не виходило. Робили обстеження, лікувалися, але все марно. Вони несумісні, тому вагітність не настає. Пара вирішила не здаватися, це не вирок. Дитину можна взяти з дитячого будинку.
Поїздили, подивилися і нарешті вибрали. Мені було 9 років, 7 з яких провела в дитячому будинку. Я завжди мріяла про сім’ю. Любила читати книжки з щасливими фіналами, хотіла, щоб у всіх дітей була родина, підтримка, любов і ласка. Кожній потенційній сім’ї, щиро раділа. Думала, нарешті мене заберуть. Але час йшов, я дорослішала та все ще жила в дитячому будинку. Десь глибоко в душі, ще жевріла надія на гарне майбутнє.
Чудо трапилось. Самотня пара і нещасна я – зустрілися. Документи зібрали швидко. Навіть не встигла скучити за батьками. Ось вже Віталій допомагав збирати речі, заносив їх у машину, поки я прощалась з друзями. Ми більше не побачимося. Вдома Оксана показала мою кімнату, допомогла її обжити, влаштувала екскурсію по квартирі, а потім ми втрьох приготували смачну вечерю. Я відчувала щастя. Попереду мене чекала нова школа, друзі, ігри і чудові вечори в сімейному колі. Ідилія тривала не довго.
Деякий час все йшло добре. Я потроху звикала до змін у житті, допомагала Оксані, навіть почала звертатися до пари «мама» і «тато». У новій школі швидко знайшла спільну мову з однолітками. Завжди любила навчатися, тому програму швидку засвоювала. Зі мною не робили уроки. Намагалась розібратися сама, та й у цілому не докучати.
Нажаль, в подружжя все було не так добре. Почалися конфлікти, причину яких дізналася згодом. Злість, один на одного, вони зганяли на мені. Оксана нарікала на мою незграбність, звинувачувала у ліні і невдячності. Коли ж я розбила дорогу вазу, Віталій дав мені ляпаса. Оксана все бачила. Не заступилась, навіть словечка не сказала. Вона давно впевнилась, що я вмію тільки шкодити.
З того часу, я дійсно стала робити все не так і на зло. Чашку розіб’ю, стіл зіпсую, ванну подряпаю. На мене кричали, забирали речі в покарання. Атмосфера загострювалась. Останньою краплею стали таблетки. Віталій кричав на мене,
Тепер кожен вечір подружжя обговорювало, яку помилку вони вчинили, взявши дитину з дитячого будинку. Їм трапилась мала паскудниця. Поганий вплив вже не виправити. Бридких слів прозвучало так багато, що всіх не згадаєш.
Я робила вигляд, що не чую цих балачок. Але моя віра в казку поступово тала. Книжки з гарним фіналом здавалися безглуздими. Я вже зрозуміла – життя жорстоке і не справедливе. Досі не знаю, чому саме до мене?
Балачки не вщухали. Перетворювалися на справжні скандали. Кожен день слухала крики Оксани. Вона вважала, що на мене йде забагато коштів, а також часу, який вона могла б витрачати на себе та свого чоловіка. Віталій, в свою чергу, передрікав мені вирости дівчиною легкої поведінки. Клеймо «наркоманки» вже давно не ображало мене, а от слова Віталія назавжди змусили моє маленьке серце скам’яніти.
Оксана готувала їжу тільки на двох, відповідала агресивно, часто сварила. Віталій дозволяв собі мене штовхнути, або дати ляпаса, якщо робила щось не правильно. Як зробити правильно – ніхто не пояснював.
Тепер я хотіла вирости і поїхати куди подалі. Але і ці мрії не збулися. Мене віддали назад у дитячий будинок. Було соромно. Колишні друзі кепкували наді мною, називали «бракованою лялькою». І це дійсно було так. Дорослі люди пограли в сім’ю, а коли набридла – викинули.
Я стала виправдовуватися. Всім розповідала, що у сім’ї були серйозні проблеми у стосунках, мене взяли, щоб відновити старе кохання, але нічого не вийшло. Вчила дітей красти у прийомних батьків, вести себе нахабно, показувати характер, інакше все буде погано. Мені вірили.
Роки йшли, я згадувала той жах рідше і рідше. Більше не хотіла батьків, сім’ю вирішила не створювати. Саме слово «сім’я» викликало огиду і страх. Дорогу квартиру постаралась якомога швидше забути. В маленькій пошарпаній кімнатці дитячого будинку набагато краще. Тут тихо і спокійно.
Мої горе «батьки» серйозно травмували мене. Спілкування, публічні виступи, висловлювання своєї думки, звичайні буденні речі викликали страх бути покараною. Завдяки Віталію, я багато думала про своє майбутнє. Може справді піду кривою дорогою? Як говорив «батько»: «Поганий вплив дитячого будинку вже не виправити». Моя активність зникла, як і цікавість до книг, а може до життя в цілому.
Навіщо люди так вчиняють? Навіщо калічити дитячі життя? До тварин краще відносяться, ніж до дітей з дитячого будинку.
Я ніколи не зрозумію мотиви людей, які вчиняють подібним чином. Вони не здатні любити когось іншого, окрім самих себе. Можливо, це була спроба заповнити душевну порожнечу. Але, будь ласка, робіть це не за рахунок вже скалічених дітей.
