Рудик не скавулить, коли хазяїн повертається до виходу. Просто лягає мордою на лапи і прикриває очі, ніби давно знає, чим закінчиться ця поїздка.
Біля стійки реєстрації Дмитро розстібає карабін повідка. Пальці рухаються швидко. Так знімають годинник перед душем: без думки, без паузи.
– Мені ніколи возитися зі старим псом, – каже він, не підводячи очей. – Задні лапи ледь ходять. Ну, приспіть. Або в притулок кудись.
Окуляри на ланцюжку хитаються, коли Лідія Сергіївна повертає голову до пса. Рудий. Великий. Сивина на морді й надірване ліве вухо. Рудик лежить біля ніг хазяїна, і хвіст його не ворушиться.
– Ви впевнені?
Повідок лягає на стійку. Потерта шкіра, металева пряжка в дрібних подряпинах.
– Впевнений, – Дмитро смикає плечем. – Одружився я. Жінка, ну… алергія. Квартира нова, ремонт свіжий. А він линяє. Коротше, ніколи мені.
Слово «ніколи» він вимовляє трохи швидше за інші. Три склади, ніби відрепетировані в машині по дорозі сюди.
Не присідає. Не тріпає пса по загривку. Навіть не дивиться вниз. Розвертається, штовхає скляні двері й виходить. Запах бензину й мокрого листопада влітає в коридор на секунду, а потім двері зачиняються, і стає тихо.
Рудик піднімає голову.
Дивиться на двері. На Лідію Сергіївну. Знову на двері. Ніздрі здригаються, втягують запах, що зникає. Скло не ворухнеться. Знайомі черевики не повертаються.
Коліна хрустять, коли вона опускається поряд навпочіпки.
– Ну що, старий. Давай розберемося.
Під долонею шерсть жорстка й тепла. Пахне так, як пахнуть собаки, що багато років спали на одному місці в коридорі, на старому пледе. Пилком. Домом.
Задні лапи погані. Артрит, суглоби опухлі. Пес встає важко, перевалюючись, ніби несе на спині невидимий мішок. Але встає. Сам.
Лідія Сергіївна обмацує ребра, піднімає губу, перевіряє зуби. Серце б’ється рівно, очі ясні. Для своїх років пес тримається міцно: ходити може, їсти може, тикатися мордою в коліна теж може. І чекати біля дверей.
Чекати біля дверей він уміє. Звик.
На нашийнику висить металева бирка, вкрита дрібними подряпинами. Лідія Сергіївна нахиляє її до світла. Два номери телефону. Один підписаний «Діма». Другий, нижче, дрібніше, майже стертий: «Маруся».
Перший номер не відповідає. П’ять гудків, шість, сім. Абонент недоступний.
Рудик лежить на підлозі кабінету, голова між лап. Лампа денного світла мигає над ним з тихим потріскуванням, і тінь від рудого тіла то з’являється на сірому лінолеумі, то зникає. Ніби пес уже наполовину зник.
Палець зависає над другим номером. Потім Лідія Сергіївна натискає виклик.
Трубку беруть на третьому гудку.
– Алло?
Голос молодий, трохи хриплуватий, з паузою перед словом. Так відповідають люди, які не чекають дзвінків від незнайомців, але беруть трубку, бо бояться пропустити щось важливе.
– Добрий день. Ветклініка «Надія». Мене звати Лідія Сергіївна. Ви Маруся?
Пауза. Коротка, але щільна, ніби щось падає на дно.
– Так. Що сталося?
– У нас ваш пес. Рудик. Рудий, великий, ліве вухо надірване. Його привіз чоловік. Дмитро. І залишив.
– Як це залишив?
– Відмовився забирати. Сказав, ніколи.
У трубці стає тихо. Лідія Сергіївна чує дихання і шум вулиці. Десь далеко сигналить автобус. Потім чується звук, схожий на той, який буває, коли людина затискає рот долонею.
– Він живий? – голос стає тоншим, як нитка, яку тягнуть.
– Живий. Артрит задніх лап, але стан стабільний. Йому потрібен курс уколів і хтось поруч. Це не вирок.
– Я приїду. Скиньте адресу. Зараз приїду.
Зв’язок обривається. Лідія Сергіївна ще секунду тримає трубку і слухає тишу. Потім дивиться на Рудика. Він не ворушиться. Тільки хвіст здригається, один раз, ледь помітно, як уві сні, коли сниться щось хороше, а потім не можеш згадати, що саме.
З підсобки вона приносить миску з водою. Ставить поряд з мордою. Рудик тягнеться, лиже раз, два, і крапля висить на вусах. Потім знову кладе голову.
Стара ковдра з шафи пахне нафталіном і чужими котами. Лідія Сергіївна розстеляє її в кутку кабінету, і пес перебирається туди сам, повільно, волоча задні лапи. Обнюхує тканину. Лягає. Ніс ховає в складку.
За вікном темніє. Листопадові ліхтарі засвічуються раніше п’ятої, і мокре світло лягає на скло жовтими плямами.
Через дві години скляні двері відчиняються знову. Куртка мокра, каштанове волосся прилипло до чола, кросівки потемніли від калюж. Маруся зупиняється на порозі кабінету і не одразу ступає всередину.
У кутку на ковдрі лежить Рудик. Голови не піднімає.
Вона робить крок. Потім другий, повільніше, ніби боїться злякати. Присідає на коліна. Ковдра темніє від мокрої куртки, а по кабінету тягне дощем і холодним асфальтом.
І тоді пес відкриває очі.
Дивиться на неї довго, ніби не довіряє. Ніздрі роздуваються. Хвіст вдаряє по ковдрі, раз, другий, швидше. Рудик скавулить тихо й тонко, зовсім по-щенячому, і тягнеться до неї мордою. Задні лапи не пускають, ковзають по тканині, і він рветься передніми, чіпляючи кігтями підлогу, стукаючи ними по лінолеуму.
Маруся підхоплює його під груди і притягує до себе. Гарячий язик проходиться по щоці, по підборіддю, по солоним мокрим смужкам, які вона не витирає.
Лідія Сергіївна стоїть біля дверей. Мовчить. Знімає окуляри, протирає краєм халата, хоча скельця чисті. Надіває назад.
– Йому тринадцять, – каже Маруся, не обертаючись. Голос глухий, ніби хтось поклав на горло щось тепле й важке. – Тато підібрав його на будівництві, коли мені було одинадцять. Вухо тоді бродячі пси порвали. Тато ніс його додому в куртці, як дитину.
Руда морда тицяється їй у долоню так, що пальці роз’їжджаються.
– А тепер раптом стало ніколи, – Маруся промовляє це тихо, без злості. Так говорять про речі, які вже не дивують, а печуть десь під ребрами.
Руки в неї дрібно тремтять. Вона стискає кулаки, розтирає пальці, ніби намагається зігрітися, хоча в кабінеті тепло.
– Артрит лікується, – Лідія Сергіївна говорить рівно, по-лікарському. – Уколи курсом, корм спеціальний і тепло. Щоб не залишався один надовго. Він не безнадійний. Просто старий.
Маруся киває. Встає. Витирає обличчя рукавом мокрої куртки і дивиться на ветеринара прямо, не відводячи очей.
– Я заберу його.
– Умови є?
Губи смикаються. Це не усмішка.
– Однокімнатна. Шістнадцять метрів. Кіт. Робота з восьмої до шостої. І жодної причини залишити його тут.
З гачка біля дверей Лідія Сергіївна знімає повідок. Той самий, потертий, з пряжкою в подряпинах. Маруся бере його, і пальці стискаються на старій шкірі так, ніби тримають чиюсь руку, а не ремінець.
Карабін клацає на нашийнику. Рудик стоїть, похитуючись, задні лапи тремтять, але хвіст ходить з боку в бік. Ліве надірване вухо сіпається.
– Ходімо, Рудику. Ходімо.
Він ступає. Повільно, нерівно, завалюючись вправо. Доходить до порога і зупиняється. Обертається на кабінет, на ковдру, на мигаючу лампу.
Потім дивиться на Марусю. І йде за нею.
Біля виходу вона пригальмовує. На вулиці мрячить, пахне мокрим асфальтом і опалим листям. Рудик дихає важко, пара йде з пащі, і дрібний дощ осідає на рудій шерсті сріблястим пилом.
До машини метрів сто. Для хворих лап це цілий кілометр.
Маруся присідає, підхоплює пса під груди і задні ноги. Важкий. Гарячий. Весь тремтить. Вона випрямляється, притискає його до себе, і Рудик утикається мордою їй у шию. Мокрою, гарячою мордою, яка пахне псиною і колишнім домом, звідки його вранці забрали назавжди.
Куртка промокає наскрізь. Руки горять від ваги. Коліна підгинаються на слизькому асфальті. Але вона жодного разу не зупиняється.
Лідія Сергіївна дивиться з вікна. Лампа за спиною мигає, гасне і загоряється знову.
На стійці лежить картка. «Рудик, метис, 13 років. Власник: Дмитро». Слово «Дмитро» перекреслене. Нижче, дрібним чітким почерком: «Маруся».
Через тиждень на телефон Лідії Сергіївни приходить фотографія. Рудик лежить на картатому пледе, а поруч сидить смугастий сірий кіт і вилизує руде надірване вухо. Морда у пса спокійна. Очі заплющені, хвіст вільно витягнутий поверх тканини. Так лежать собаки, яким більше не потрібно чекати біля дверей.
Підпис короткий: «Ніколи йому. А ми знайшли час».
Повідок Маруся купує новий, синій, з м’якою ручкою.
А старий залишається висіти без діла, від нього пахне колишнім домом і людиною, якій стало ніколи.
