29 листопада.
Мені залишилось недовго… Але ти прийшов.
Борис палив четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив у пальцях недопалок і наполегливо дивився у вікно третього поверху. Туди, де жила Мар’яна.
— Нащо я сюди приперся, а? — буркнув він і злісно кинув окурка у бік переповненої урни.
Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до смітника, зібрав усі чотири недопалки й запихнув їх глибше. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів було дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.
Щоб відволіктися, став озиратися. Погляд спинився на котах. Чотири. Вони сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого третього поверху.
«Мар’яна б їх уже забрала додому», — усміхнувся Борис. Він її знав. Скільки разів вона приносила з вулиці ледь живих котів — виліковувала, годувала, розтоплювала лід у їхніх очах. Вона любила тварин… мабуть, навіть більше, ніж людей. І часом Борисові було боляче. Не за себе. За людство. Хоча, через тридцять років, він і сам зрозумів — деяких людей справді нема за що любити. У тому числі й себе.
Згадувати, як він вчинив із Мар’яною, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнався, що вона не зможе мати дітей — і втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Усе це здалося важливішим за кохання. Або ж таким здавалося. Тоді він був певен, що робить правильно. Що так буде краще для обох. А тепер… тепер розумів — повівся як боягуз.
Він заплющив очі. Вдихнув. Відкрив. Коти все сиділи. Чекали. Як і він.
Треба було вирішити — підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.
Він пам’ятав її повідомлення: «Пробач мені за все. Хотілося б побачити тебе востаннє…» Жодного слова про хворобу. Лише це.
І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.
— Чоловіче, перепрошую, не підкажете, котра година? Телефон сів.
— Без чверті п’ять, — відповів Борис.
— А ви часом не Олег? Я тут маю зустрітися з одним хлопцем…
— Ні. Борис.
— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?
Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще, потім пішла, озираючись.
Борис підвівся. «Вже приїхав — треба зайти». Повільно рушив до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.
Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.
— Ви, мабуть, Борис? Заходьте. Мар’яна Степанівна казала, що ви можете зайти.
— А ви хто?
— Соломія. Я по сусідству. Допомагаю їй. Ну все, я вже йду, якщо що — у неї є мій номер.
Соломія зникла за дверима. А він… стояв на порозі. У цьому будинку вони з Мар’яною починали жити. І тут же все скінчилося. Чи був це дім, чи лише точка відліку? Він не знав.
— Борисе, ти чого там застряг? — почувВін увійшов, побачив її втомлені очі — і зрозумів, що не зможе піти вдруге.
