Мені не потрібна паралізована… сказала молода дружина і пішла геть
Та вона і гадки не мала, що буде далі
У невеликому українському селі жив простий старий чоловік, звався він Петро Петрович. По вихідних любив трохи випити біленької. Мав він одну мрію завести собі собаку, та не абияку, а саме чистокровного кавказького вівчаря. Петро Петрович був готовий їхати навіть у саму Грузію, аби там купити пса і привезти до себе додому.
Петро Петрович так його всі й звали, ніхто толком не знав: це імя чи по батькові, але він не поправляв нікого. Сидів він, як звично, після роботи на городі на лавці біля хати, згадував свої молоді роки. Іноді молодь збиралася поряд послухати, як раніше на селі жилося.
Дружину Петро Петрович вже давно поховав. Катерина мала слабке серце. Лікарі їй зовсім забороняли народжувати, та вона дуже хотіла дитину. Народила Петру Петровичу сина і зовсім занедужала. Петра Петровича вона любила, а він за неї був готовий усе робити, навіть пакета з молоком з магазину не дозволяв їй нести. «Не можна! казав, лікарі заборонили!»
За малим сам доглядав, їсти готував. Катерина тільки журилася:
Ну ти мене вже й осоромив! Дивися, жінки сміються! Нічого по хаті не роблю все на чоловікові!..
А жінки не сміялися, а заздрили:
Ой, Катю, дала би й нам свого Петра Петровича в оренду хоч день би так пожити!
Вона тільки усміхалась у відповідь. Так з усмішкою й пішла з життя. Петро Петрович рано вранці її знайшов вже холодною. Плакав як мале дитя три дні, а потім взявся за сина.
У малого якраз почався той непростий вік чотирнадцять років. Після армії син рано одружився і залишився жити там, де служив. Так Петро Петрович і залишився зовсім один. Але старий не сумував любив спілкуватися з молоддю на лавці.
У сина народилася донька, він з нетерпінням чекав їх у гості, але вони все не приїжджали то робота, то часу немає. Внучку бачив тільки по фотографіях.
Якось помітили односельці, що Петро Петрович ходить злий, наче хмара, не жартує, не сидить біля хати. Стали питати, що сталося. Виявилося: Петро Петрович отримав телеграму невістка повідомила, що вони сімєю потрапили у аварію. Внучка у важкому стані в лікарні, а його син загинув.
От лихо, от горе співчували старому всією громадою, але які тут слова допоможуть, коли таке горе?..
Петро Петрович приймав співчуття, але легше йому не ставало. Сина шкода не повернеш, ще більше шкода внучку. Лежить у лікарні, в комі, молода дівчинка, лише пятнадцять. Їй би жити да жити. У старого все серце боліло.
А головне від невістки більше ні чутки, ні духу. Не пише, на телеграми не відповідає, телефон не бере. Як дізнатися, яке у внучки зараз становище? Петро Петрович хоч і не бачив її жодного разу, та любив не менше. Судячи з фотографій, була вона схожа на Катерину у молодості.
Вже ледве зібрався їхати в те місто, де син жив, як раптом, напередодні поїздки до двору підїжджає машина. Виносять на ношах когось. У хату Петро Петрович до ладу не розібрався, а це дружина його покійного сина. Слідом за нею внесли ноші, а на них лежала внучка. Просто скинули дівчину на диван і пішли.
Вона паралізована з ніг до голови. Мені така донька не потрібна. Я ще встигну вийти заміж і народити собі здорову дитину! кинула невістка.
Так я ж не лікар! спробував оправдатися Петро Петрович.
А лікар і не потрібен. Вони не допоможуть. Їй потрібна доглядальниця. Не хочете возитися закопайте її живцем, а я не збираюся гробити свою молодість. Я їй не доглядальниця! сказала жінка і грюкнула дверима, пішла.
Та ти їй і не мати, схоже! гукнув їй вслід Петро Петрович.
Тепер стало ясно, чому син не приїжджав у гості з сімєю. З такою дружиною тільки на базар лаятися ходити, а не гостювати. Як же так сина занесло у таку сварливу жінку? Тільки вже і не спитаєш Якби знав, що вона відмовиться від доньки, певно, й у гробу перевернувся б. Так і лишилися вдвоє: Петро Петрович з внучкою.
Дівчина й справді була цілковито паралізована, але бабцю не лякала тяжка робота до господарства він звик. Зате тепер життя набуло сенсу! Головна мета виздоровити дівчину.
Лікарі від внучки відмовилися, виписали із лікарні. Вони навіть не розуміли, як вона взагалі вижила після тієї аварії отримала травми, практично несумісні з життям. Лишилися лише народні засоби та знахарі. Знахарка у селі не водилася, а найближча була далеко. Паралізовану дитину до неї не повезеш, а вона додому не виїжджає вже надто стара. І що робити незрозуміло
Петро Петрович майже щотижня їздив до тієї бабусі, вона давала трави для внучки, настої різні. Ось так і лікував свою дівчинку. Більше року минуло вона й досі навіть рукою не могла поворухнути, ні ногою, лежала як поліно під ковдрою. Говорити толком не могла, тільки мичала щось незрозуміле.
Часом старий бачив: по щоці дівчинки котиться сльоза. В такі хвилини в Петра Петровича просто серце розривалося. Він думав, що вона сумує за матірю і батьком. Дід довго бесідував з внучкою, читав їй книжки, але вона не могла відповісти. Обом було важко.
І якось увечері сталося несподіване. Коли дід сидів, як завжди біля ліжка хворої, до хати вскочила пяна компанія молодих хлопців. Виявилося, Петро Петрович по недогляду забув закрити вхідні двері. Та молодь поверталася з дискотеки, побачила світло у вікні. Вони знали, в хаті живе паралізована дівчина. Хтось запропонував зайти розважитися мовляв, раз параліч, то вона тільки рада буде, а якщо щось то і чинити опір не зможе Відчинили двері, вона і відчинилася.
Ану, діду! Знімай з внучки ковдру, розведи ноги ширше! А ми зараз жереб кинемо хто перший буде скомандував найпяніший.
Схаменіться! Їй же всього пятнадцять! відповів старий.
Ще б пак. Зараз я тільки зуби почищу! сказав Петро Петрович, а сам помчав на кухню, відкрив підвал і гукнув: «Взяти!»
А звідти вмить вискочив великий кавказець. Як кинувся тих відморозків хапати за штани! Тому, головному, мало причиндалів не відкусив, інших штани на задах порвав. Ті так і бігли голими по селі, люди сміялися, а пес за ними до самої околиці женувся.
Заходить Петро Петрович у кімнату, а там внучка на ліжку сидить і кричить у вікно:
Мурко! Мурко! Діду, тримай його, щоб не втік!
І тут старий проронив сльозу. Відтоді внучка почала одужувати. Незабаром почала ходити. Чи то зілля знахарки подіяло, чи то стрес через собаку, а вже балакає без упину намовчалася за стільки часу. А звідки взявся пес, спитаєте? Та все просто. Кавказець Мурко жив у сина Петра Петровича, а коли трапилося горе і господар помер, зла невістка позбулася й доньки, і улюбленця.
Собаку вона привезла разом із дівчинкою, тільки старому нічого не сказала. Коли невістка покинула двір, старий пішов закривати ворота за нею дивиться, а біля воріт сидить собака. Худий, замучений, очі сумні, як у хворої корови, а з них справжні сльози течуть. Петро Петрович і не знав, що був у сина пес. Не міг він собаку вигнати на вулицю забрав собі.
Пес служив старому вірою та правдою, а коли ті негідники прийшли сидів у погребі, бо літо було дуже спекотне. Щоб собака менше мучився від спеки, дід вдень садив Мурка у підвал, а ввечері, коли сонце сідало, випускав. Того вечора просто ще не випустив. Якби Мурко був зверху ті окаянці в хату б не зайшли.
Внучка розповіла потім дідові: коли вона плакала і сльози котилися по щоках, вона сумувала за собакою. Дід, як завжди, тримав пса у дворі, а до кімнати не пускав. Дівчинка сумувала, але не могла про це сказати.
Мурко прогнав п’яниць, повернувся у хату і з радістю облизав обличчя своїй маленькій господині. Він теж за нею дуже скучив. Так і стали жити втрьох Петро Петрович, внучка і Мурко. А про матір дівчинки більше нічого й не чули.
