Я працюю посудомийкою в кав’ярні. Роботи мало, а зарплата хороша. Бувають дні, коли мию три чашки, ложечки і сиджу три години без роботи. Щоб не нудьгувати читаю книги, в’яжу, вишиваю, а, останнім часом, приношу ноутбук і дивлюся серіали.
Моя колега — бариста — приєднується до мене. В кінці серії, обговорюємо побачене, придумуємо свої варіанти розвитку подій. Мені подобались наші посиденьки.
Прийшла колега і попросила позичити ноутбук. Вона не встигла зробити реферат для університету. Я дозволила, а сама слухала музику в телефоні. З цього моменту, моя колега вирішила присвоїти мою власність.
Вона робить всі завдання на роботі з мого ноутбука. Вибирає фільми, які їй подобаються, сидить у соціальних мережах, слухає музику. Я не скупа, ні. Чому мене злить ця ситуація? Я одразу спитала в колеги, що вона вдома робить, якщо не встигає завдання виконувати. Нахалка відповіла:
— Навіщо вдома робити? Ти ж все одно принесеш ноутбук, — і засміялась.
Для фільмів, музики і соціальних мереж в неї є телефон. Хоче вчитися та дивитися фільми — нехай приносить свій ноутбук!
Виглядаю дурепою. Ношу туди сюди важку річ для своїх потреб, а, в результаті, нею користується чужа людина. Я кипіла від гніву. На наступний, день принесла вишивку. Колега зайшла на кухню, побачила мене і побіліла.
— Ти не взяла ноутбук? — Спитала вона.
— Ні. Сьогодні в мене день вишивання! — Язвила я.
— А як я буду завдання робити?! — Кричала колега.
— Це не мої проблеми.
Вона дістала мене! Через її наглість, вимушена поступатися своїм комфортом. Розмови з колегою не давали плодів. Не раз казала приносити свій ноутбук або робити завдання завчасно. Якщо вона глуха чи погано розуміє, діятиму радикально.
