Мені дісталася негарна
Спалах Гучний вибух Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Оксана Володимирівна, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував розплющити повіки. З труднощами вдалося. Перед очима кулон у вигляді прямокутника з вигравіруваними знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив домашнє завдання. Дмитро, увійшовши, одразу помітив, що син у поганому настрої.
Толик, що трапилося? батько потріпав його по голові.
Нічого, — буркнув син, четвертокласник.
Ну, говори вже!
Скоро Восьме березня. Вчителька затримала нас сьогодні і сказала, щоб ми підготували подарунки дівчатам.
І в чому ж проблема? усміхнувся батько.
У класі однакова кількість хлопчиків і дівчаток. Вона розподілила, хто кому дарує, — син важко зітхнув. Мені дісталася негарна, Оксана Бондаренко.
Усі дівчатка хочуть отримати подарунок на Восьме березня, навіть негарні, — батько намагався говорити серйозно. А як вона розподіляла? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку.
Це як? Дмитро знову усміхнувся.
За сумісністю. Оксана Діва, а Дівам найбільше підходить Телець. А я Телець.
Це добре, якщо підходите! Коли виростеш, можливо, ще закохаєшся в неї.
Батько не витримав і засміявся. В кімнату забігла мати:
Що тут відбувається?
Олено, йди на кухню, — обличчя батька стало суворим. У нас із сином серйозна розмова.
Коли мати вийшла, Толик сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі я зроблю подарунок твоїй обраниці.
Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж працюєш на заводі.
Так! Але я в гальваніці. Там виробляють усі види покриття металів.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у формі прямокутника, що здавався золотим. На одній стороні вигравірували два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібно написано:
«Моїй однокласниці Оксані на Восьме березня! Анатолій».
Як гарно виглядав цей кулон! А коли мама запакувала його в целофановий пакет, він став виглядати просто чудово.
***
Настало сьоме березня. Вчителька не збиралася вести уроки. Спочатку діти вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім сказала, щоб хлопці дарували подарунки дівчатам.
Що тут почалося! Усі хлопці кинулися до своїх обраниць. Толик підійшов до Оксани Бондаренко і промовив, як навчив батько:
Оксана, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля з’єднає Тельця і Діву.
Промовивши фразу, Толик пішов на місце і не помітив, як забилося серце цієї дівчинки, яку він вважав негарною.
Незабаром батьки Оксани переїхали в інший район, і з п’ятого класу вона почала вчитися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками і ногами. Рухалася тільки ліва рука.
Де я? запитав невідомо кого.
Почувся стукіт, і до ліжка підійшов хворий на милицях, подивився на нього і запитав:
Отямився? Ти у відділенні екстреної хірургії.
Руки, ноги в мене цілі? тихо запитав Анатолій.
Начебто все на місці, — радісно відповів той. Тільки забинтований ти з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Підійшла медсестра і співчутливо запитала:
— Як ти почуваєшся?
— Що зі мною? відповів він питанням.
— Життю твоєму нічого не загрожує. Руки й ноги будуть працювати. Але залишиться багато шрамів, — подала ввімкнений телефон. Мама просила зателефонувати, коли прокинешся.
— Сину, — почулося крізь сльози.
— Мамо, все гаразд, — він намагався говорити бадьоро. Сказали, що залишаться лише невеликі шрами. Скоро випишуть.
— Мені не дозволили залишитися з тобою на ніч. Сину, я зараз прийду.
— Мамо, не засмучуйся сильно!
Поклав телефон, спробував усміхнутися медсестрі:
— Дякую!
— Не скоро тебе випишуть, — усміхнулася медсестра. Тижні три тут пролежиш. Точно!
— Що сталося? запитав сусід, коли медсестра вийшла.
— Я рятувальник. На заводі почали вибухати кисневі балони, — згадував Анатолій. Нас викликали. Ми прибули першими, раніше пожежників. Велике приміщення, всередині троє постраждалих. Забігли, балони розкидані, місцями вогонь. Почали виносити людей Я виходив останнім Біля дверей вибухнув балон Більше нічого не пам’ятаю.
— Дісталося тобі.
— Гончаренко Анатолій, — пролунав голос медсестри. До тебе колега з роботи.
— Привіт, Толя! Ти як?
— Руки, ноги цілі! оптимістично відповів. Але поздороватися можу тільки лівою рукою!
— Та ладно!
— Що було далі?
— Ми виходили, коли вибухнуло. Кинулися назад, витягли тебе ти в крові лікарі вже були
— Дякую!
— Толя, про що ти говориш?! усміхнувся друг. — Нас хочуть подати до медалей.
— До того часу мене випишуть.
— Ладно, я пішов. Скоро обхід. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, увійшов лікар років сорока:
— Ну, як справи, герою? підійшов до ліжка.
— Нормально.
— Якщо розмовляєш, значить, будеш жити. Давай огляну!
— Ви мене зашивали? запитав Анатолій.
— Ні, Оксана Володимирівна. Вона прийде післязавтра.
***
Минуло два дні. Анатолій пробував вставати. Біль у ногах був сильним, права рука роздерта. Ран по тілу не менше десятка. Дві на обличчі коли вибухнуло, вдарився об ворота, встиг виставити руку. У дзеркалі обличчя опухле.
Сьогодні обхід робив лікар, який позавчора зшивав його п’ять годин в операційній. Анатолій хвилювався.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, в окулярах, але вони не псували її, білий халат пасував. Анатолій у двадцять сім вже був одружений, але через півроку розійшлися не зійшлися характерами, хоч насправді колишню не влаштовувала зарплата рятувальника.
— Добрий день! сказала вона, підходячи до ліжка.
— Добрий день! Це ви мене зшивали?
— Я, — усміхнулася. Щось не так?
— Давайте, я вас огляну!
Вона нахилилася Перед очима кулон зі знаками зодіаку з її шиї:
— Оксана Бондаренко!!! вигукнув він.
Вона подивилася на опухле обличчя.
— Вибачте! сказала, не впізнавши.
— Я Телець, — вказав на кулон.
— Толик Гончаренко? губи затремтіли. Ти мене пам’ятаєш?
— Ну що ти, Оксана? побачивши сльози, він поклав руку на її руку.
— Вибач! витерла очі хустинкою. Ніколи не думала, що так зустрінемося.
Більше того дня вона не заходила. Але Анатолій зрозумів графік: день, ніч, два вихідні.
Не хотілося виглядати безпорадним. Весь наступний день він ходив по палаті, тримаючись за ліжка, виходив у коридор, спираючись на стіну.
Вечір. Денний лікар пішов. Прийшла нова зміна. Скоро обхід
Раптом крики, кроки в коридорі. Привозять постраждалого.
Вже десята. Медсестра вимкнула світло. Не спалося. За північ почулися кроки, вони стихли, і в тиші Анатолій відчув, що хтось плаче. Встав, вийшов у коридор.
За столом сиділа, опустивши голову, плакала колишня однокласниця. Підійшов, поклав руку на плече:
— Що з тобою, Оксана?
Вона встала, притулилася до плеча:
— Я оперувала жінку, яка потрапила під машину, — захлинаючись сльозами. Зробила все можливе Вона в реанімації, але не виживе. У неї двоє дітей чоловік з нею
— Заспокойся, Оксана!
— Три роки хірургом, але не звикну до того, що люди вмирають.
— Заспокойся. Такі в нас професії. За п’ять років бачив багато смертей, але врятував багато життів, — зітхнув Анатолій. — Через це дружина пішла. Каже, що я не свій додому приходжу і мало заробляю. Але в мене сорок виходить можна жити.
— У мене те саме, — подивилася в обличчя. Хлопці дивляться на мене як на чокнуту. Досі не заміжня, живу з батьками як малолітня.
— Та годі, нам по двадцять сім життя попереду.
— Ні, Толя, нам уже по двадцять сім.
— Оксана Володимирівна, у неї пульс пропадає, — крикнула медсестра.
— Вибач! Оксана побігла в реанімацію.
Не міг заснути тієї ночі. Вранці медсестра зробила укол.
— Жінка, якій робили операцію вночі, жива? запитав він.
— Жива, але стан важкий.
***
Минуло три тижні. Рани затягнулися. З Оксаною бачилися під час змін, і потяг до неї ставав сильнішим. Але тут не місце для особистих розмов.
Під час обходу лікар сказав:
— Сьогодні виписую вас, — усміхнувся. З лікарні. Одразу в поліклініку, там вирішать про лікарняний.
— Можна збиратися!
— Так, не поспішайте. Зараз виписку зроблять.
Після того як лікар вийшов, Анатолій поголився. У дзеркалі відзначив, що шрами на обличчі додають мужності. На інші не варто звертати увагу.
Зібрався, вийшов у коридор. Назустріч йшла хвора, тримаючись за стіну.
«Все ж вижила!» радісно подумав.
Медсестра подала виписку:
— До побачення, Анатолію! Більше не потрапляй!
***
У нього була квартира, але він поїхав до батьків. Мама чекала і хвилювалася. Взяла відпустку.
— Сину! кинулася в обійми.
— Все, мамо! Живий і здоровий.
— Ходімо, приготувала їсти. Худий став.
— Як скучив за домашньою їжею!
— Поки не одужаєш і не одружишся, живи вдома. Кімната порожня, — крикнула. Йди, вимий руки!
***
До вечора сходив у перукарню. Зайшов у квартиру, забрав одяг. Мати привела його в порядок.
Ввечері прийшов батько. Сіли разом, розмовляли до ночі.
Ліг у своїй кімнаті, але не заснув відразу:
«Завтра в поліклініку. Потім на роботу. А ввечері»
З цією думкою заснув далеко за північ.
***
Наступного дня зранку пішов у поліклініку. До обіду по кабінетах. Після обіду на роботу, його зміна.
— Ти куди? запитав батько.
— Тату, пам’ятаєш, коли я в четвертому класі, ти зробив кулон для подарунка однокласниці?
— Негарній Оксані Бондаренко? Пам’ятаю.
— Ти сказав: «Вирісши, може закохаєшся в неї».
— Пам’ятаю.
— Тату, Оксана тепер хірург. Вона робила мені операцію. І досі носить кулон.
— Ось це так!
— Тату, слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так уже й багато для початку життя з коханою людиною.Мені дісталася негарна
Спалах Гучний вибух Темрява Темрява
Нарешті темрява почала розсіюватися. Почувся голос:
Оксана Володимирівна, це рятувальник, у них там щось вибухнуло.
Крізь біль відчув на шиї дотик руки. Спробував розплющити повіки. З труднощами вдалося. Перед очима кулон у вигляді прямокутника з вигравіруваними знаками зодіаку… Очі жінки в білому халаті
В операційну! пролунав голос поруч.
Батьки повернулися з роботи. Мати кинулася на кухню, заглянувши в кімнату, де син робив домашнє завдання. Дмитро, увійшовши, одразу помітив, що син у поганому настрої.
Толик, що трапилося? батько потріпав його по голові.
Нічого, — буркнув син, четвертокласник.
Ну, говори вже!
Скоро Восьме березня. Вчителька затримала нас сьогодні і сказала, щоб ми підготували подарунки дівчатам.
І в чому ж проблема? усміхнувся батько.
У класі однакова кількість хлопчиків і дівчаток. Вона розподілила, хто кому дарує, — син важко зітхнув. Мені дісталася негарна, Оксана Бондаренко.
Усі дівчатка хочуть отримати подарунок на Восьме березня, навіть негарні, — батько намагався говорити серйозно. А як вона розподіляла? За алфавітом?
Ні, за знаками зодіаку.
Це як? Дмитро знову усміхнувся.
За сумісністю. Оксана Діва, а Дівам найбільше підходить Телець. А я Телець.
Це добре, якщо підходите! Коли виростеш, можливо, ще закохаєшся в неї.
Батько не витримав і засміявся. В кімнату забігла мати:
Що тут відбувається?
Олено, йди на кухню, — обличчя батька стало суворим. У нас із сином серйозна розмова.
Коли мати вийшла, Толик сумним голосом запитав:
Тату, і що мені тепер робити?
Готувати подарунок!
Який?
Завтра на роботі я зроблю подарунок твоїй обраниці.
Тату, який ти можеш зробити подарунок? Ти ж працюєш на заводі.
Так! Але я в гальваніці. Там виробляють усі види покриття металів.
Тату, я не зрозумів.
Завтра сам побачиш!
***
Наступного дня батько приніс кулон на ланцюжку у формі прямокутника, що здавався золотим. На одній стороні вигравірували два знаки зодіаку, Телець і Діва, а на іншій дрібно написано:
«Моїй однокласниці Оксані на Восьме березня! Анатолій».
Як гарно виглядав цей кулон! А коли мама запакувала його в целофановий пакет, він став виглядати просто чудово.
***
Настало сьоме березня. Вчителька не збиралася вести уроки. Спочатку діти вручили їй подарунок. Вона довго дякувала. Потім сказала, щоб хлопці дарували подарунки дівчатам.
Що тут почалося! Усі хлопці кинулися до своїх обраниць. Толик підійшов до Оксани Бондаренко і промовив, як навчив батько:
Оксана, вітаю тебе зі святом Восьме березня! Можливо, коли-небудь доля з’єднає Тельця і Діву.
Промовивши фразу, Толик пішов на місце і не помітив, як забилося серце цієї дівчинки, яку він вважав негарною.
Незабаром батьки Оксани переїхали в інший район, і з п’ятого класу вона почала вчитися в іншій школі.
***
Анатолій відкрив очі. Біла стеля лікарняної палати. Спробував поворушити руками і ногами. Рухалася тільки ліва рука.
Де я? запитав невідомо кого.
Почувся стукіт, і до ліжка підійшов хворий на милицях, подивився на нього і запитав:
Отямився? Ти у відділенні екстреної хірургії.
Руки, ноги в мене цілі? тихо запитав Анатолій.
Начебто все на місці, — радісно відповів той. Тільки забинтований ти з голови до ніг.
Це добре, якщо все ціле.
Підійшла медсестра і співчутливо запитала:
— Як ти почуваєшся?
— Що зі мною? відповів він питанням.
— Життю твоєму нічого не загрожує. Руки й ноги будуть працювати. Але залишиться багато шрамів, — подала ввімкнений телефон. Мама просила зателефонувати, коли прокинешся.
— Сину, — почулося крізь сльози.
— Мамо, все гаразд, — він намагався говорити бадьоро. Сказали, що залишаться лише невеликі шрами. Скоро випишуть.
— Мені не дозволили залишитися з тобою на ніч. Сину, я зараз прийду.
— Мамо, не засмучуйся сильно!
Поклав телефон, спробував усміхнутися медсестрі:
— Дякую!
— Не скоро тебе випишуть, — усміхнулася медсестра. Тижні три тут пролежиш. Точно!
— Що сталося? запитав сусід, коли медсестра вийшла.
— Я рятувальник. На заводі почали вибухати кисневі балони, — згадував Анатолій. Нас викликали. Ми прибули першими, раніше пожежників. Велике приміщення, всередині троє постраждалих. Забігли, балони розкидані, місцями вогонь. Почали виносити людей Я виходив останнім Біля дверей вибухнув балон Більше нічого не пам’ятаю.
— Дісталося тобі.
— Гончаренко Анатолій, — пролунав голос медсестри. До тебе колега з роботи.
— Привіт, Толя! Ти як?
— Руки, ноги цілі! оптимістично відповів. Але поздороватися можу тільки лівою рукою!
— Та ладно!
— Що було далі?
— Ми виходили, коли вибухнуло. Кинулися назад, витягли тебе ти в крові лікарі вже були
— Дякую!
— Толя, про що ти говориш?! усміхнувся друг. — Нас хочуть подати до медалей.
— До того часу мене випишуть.
— Ладно, я пішов. Скоро обхід. Медсестра сказала, щоб недовго.
Не встиг друг піти, увійшов лікар років сорока:
— Ну, як справи, герою? підійшов до ліжка.
— Нормально.
— Якщо розмовляєш, значить, будеш жити. Давай огляну!
— Ви мене зашивали? запитав Анатолій.
— Ні, Оксана Володимирівна. Вона прийде післязавтра.
***
Минуло два дні. Анатолій пробував вставати. Біль у ногах був сильним, права рука роздерта. Ран по тілу не менше десятка. Дві на обличчі коли вибухнуло, вдарився об ворота, встиг виставити руку. У дзеркалі обличчя опухле.
Сьогодні обхід робив лікар, який позавчора зшивав його п’ять годин в операційній. Анатолій хвилювався.
І ось вона зайшла. Молода, струнка, в окулярах, але вони не псували її, білий халат пасував. Анатолій у двадцять сім вже був одружений, але через півроку розійшлися не зійшлися характерами, хоч насправді колишню не влаштовувала зарплата рятувальника.
— Добрий день! сказала вона, підходячи до ліжка.
— Добрий день! Це ви мене зшивали?
— Я, — усміхнулася. Щось не так?
— Давайте, я вас огляну!
Вона нахилилася Перед очима кулон зі знаками зодіаку з її шиї:
— Оксана Бондаренко!!! вигукнув він.
Вона подивилася на опухле обличчя.
— Вибачте! сказала, не впізнавши.
— Я Телець, — вказав на кулон.
— Толик Гончаренко? губи затремтіли. Ти мене пам’ятаєш?
— Ну що ти, Оксана? побачивши сльози, він поклав руку на її руку.
— Вибач! витерла очі хустинкою. Ніколи не думала, що так зустрінемося.
Більше того дня вона не заходила. Але Анатолій зрозумів графік: день, ніч, два вихідні.
Не хотілося виглядати безпорадним. Весь наступний день він ходив по палаті, тримаючись за ліжка, виходив у коридор, спираючись на стіну.
Вечір. Денний лікар пішов. Прийшла нова зміна. Скоро обхід
Раптом крики, кроки в коридорі. Привозять постраждалого.
Вже десята. Медсестра вимкнула світло. Не спалося. За північ почулися кроки, вони стихли, і в тиші Анатолій відчув, що хтось плаче. Встав, вийшов у коридор.
За столом сиділа, опустивши голову, плакала колишня однокласниця. Підійшов, поклав руку на плече:
— Що з тобою, Оксана?
Вона встала, притулилася до плеча:
— Я оперувала жінку, яка потрапила під машину, — захлинаючись сльозами. Зробила все можливе Вона в реанімації, але не виживе. У неї двоє дітей чоловік з нею
— Заспокойся, Оксана!
— Три роки хірургом, але не звикну до того, що люди вмирають.
— Заспокойся. Такі в нас професії. За п’ять років бачив багато смертей, але врятував багато життів, — зітхнув Анатолій. — Через це дружина пішла. Каже, що я не свій додому приходжу і мало заробляю. Але в мене сорок виходить можна жити.
— У мене те саме, — подивилася в обличчя. Хлопці дивляться на мене як на чокнуту. Досі не заміжня, живу з батьками як малолітня.
— Та годі, нам по двадцять сім життя попереду.
— Ні, Толя, нам уже по двадцять сім.
— Оксана Володимирівна, у неї пульс пропадає, — крикнула медсестра.
— Вибач! Оксана побігла в реанімацію.
Не міг заснути тієї ночі. Вранці медсестра зробила укол.
— Жінка, якій робили операцію вночі, жива? запитав він.
— Жива, але стан важкий.
***
Минуло три тижні. Рани затягнулися. З Оксаною бачилися під час змін, і потяг до неї ставав сильнішим. Але тут не місце для особистих розмов.
Під час обходу лікар сказав:
— Сьогодні виписую вас, — усміхнувся. З лікарні. Одразу в поліклініку, там вирішать про лікарняний.
— Можна збиратися!
— Так, не поспішайте. Зараз виписку зроблять.
Після того як лікар вийшов, Анатолій поголився. У дзеркалі відзначив, що шрами на обличчі додають мужності. На інші не варто звертати увагу.
Зібрався, вийшов у коридор. Назустріч йшла хвора, тримаючись за стіну.
«Все ж вижила!» радісно подумав.
Медсестра подала виписку:
— До побачення, Анатолію! Більше не потрапляй!
***
У нього була квартира, але він поїхав до батьків. Мама чекала і хвилювалася. Взяла відпустку.
— Сину! кинулася в обійми.
— Все, мамо! Живий і здоровий.
— Ходімо, приготувала їсти. Худий став.
— Як скучив за домашньою їжею!
— Поки не одужаєш і не одружишся, живи вдома. Кімната порожня, — крикнула. Йди, вимий руки!
***
До вечора сходив у перукарню. Зайшов у квартиру, забрав одяг. Мати привела його в порядок.
Ввечері прийшов батько. Сіли разом, розмовляли до ночі.
Ліг у своїй кімнаті, але не заснув відразу:
«Завтра в поліклініку. Потім на роботу. А ввечері»
З цією думкою заснув далеко за північ.
***
Наступного дня зранку пішов у поліклініку. До обіду по кабінетах. Після обіду на роботу, його зміна.
— Ти куди? запитав батько.
— Тату, пам’ятаєш, коли я в четвертому класі, ти зробив кулон для подарунка однокласниці?
— Негарній Оксані Бондаренко? Пам’ятаю.
— Ти сказав: «Вирісши, може закохаєшся в неї».
— Пам’ятаю.
— Тату, Оксана тепер хірург. Вона робила мені операцію. І досі носить кулон.
— Ось це так!
— Тату, слова збулися. Я йду до неї!
***
Двадцять сім років не так уже й багато для початку життя з коханою людиною.
