Мені було вісім, коли мама залишила наш дім. Вона зникла за рогом, вскочила в «жигулі» таксі й більше не повернулась. Мій брат тоді мав пять років. З тих пір у квартири ніби запанувала зима, і тато став робити те, чого раніше ніколи не робив: вставати коли ще темно, ставити чайник і смажити оладки, сортувати шкарпетки, прасувати наші шкільні сорочки, метушливо заплітати мені коси перед класом. Я бачила, як він сипав забагато гречки у каструлю, спалював яєчню, забував відділити білі футболки від синіх. Та незважаючи на все це, він завжди знаходив шлях зробити так, щоб нам нічого не бракувало. Він повертався додому втомлений, сідав біля старого столу, перевіряв наші зошити, підписував щоденники, пакував бутерброди на наступний ранок.
Мама більше не приходила ні разу навіть крізь сон її тінь не ступала поріг. Тато ніколи не завів іншу жінку, жодного разу не називав когось своєю супутницею, хоч ми знали, що іноді його вечори були довшими, ніж у нас. Його особисте життя залишалось десь за межею наших шпалер. У квартирі жили тільки я і мій брат. Ніколи не чула, щоб він сказав, що в когось закохався знову. Його круговорот був простий, як коло: працювати, повертатись додому, готувати їжу, прати, вкладати спати, з ранку все починалось спочатку.
На вихідних він брав нас за руки й вів до парку Шевченка або на берег Дніпра, до старого цирку чи просто блукати біля розкішних вітрин у ТЦ «Глобус». Він навчився плести коси, пришивати ґудзики, варити борщ і розмальовувати обідні серветки. На шкільні святкування власноруч майстрував нам костюми з картону і бавовняних рушників. Ніколи не казав: «Це не моя справа». Ніколи не скаржився.
Рік тому тато пішов до Бога, як легкий подих все сталося раптово, не лишивши часу на прощання. Серед його речей я знайшла обвітрені записи у старих зошитах: списки витрат у гривнях, відмітки «сплатити комуналку», «купити чобітки», «записати Соломію до лікаря». Я не знайшла жодного любовного листа, фото з іншою жінкою, нічого, що вказувало б на романтику лише сліди людини, котра жила для своїх дітей.
Відтоді, як його нема, мене мучить одне запитання: чи був він щасливим? Моя мама пішла, шукаючи власне щастя. Тато залишився мовби віддав своє, щоб залишити нас не покинутими. Ніколи не створив нову сімю. Ніколи не мав дому з партнеркою. Більше ні для кого не був пріоритетом, окрім мене і брата.
Тепер у цьому дивному сні я розумію, що мав небуденного тата, якого обожнюють навіть у снах. Але також розумію, що він був чоловіком, що залишився самотнім, аби ми не були самі. І це тяжіє мені навіть крізь сон бо хоч тут, хоч там, я не знаю, чи отримав він любов, яку насправді заслужив.