Мені було тридцять, коли тато відійшов у вічність.
Сьогодні мені тридцять два, а остання наша розмова досі болить немов усе це сталося минулого дня.
В нашій родині мене завжди називали «важкою дитиною»: я починав щось, але ніколи не доводив до кінця.
Три рази вступав до університету жоден не закінчив.
Перший факультет залишив вже на другому семестрі мені стало нудно.
Другий на четвертому, бо втратив інтерес, тримався осторонь, ходив гуляти, розпорошував увагу.
Третій кинув ще до кінця першого семестру.
Поки мої сестри, Соломія та Ганна, отримували дипломи, обирали професії, будували життя, я перескакував з ідеї на ідею, повторюючи всім, що «ще знайду своє».
Всі у домі це бачили, але найгірше відчував саме тато.
Він був моїм героєм не лише батьком, а й найближчим другом.
Ми разом ходили на футбол у Києві, грали більярд у Львові, разом пили по кухолю пива у кавярні на Подолі або на шашлики з його друзями.
Мої сестри жили за чітким графіком навчання, робота, відповідальність, а мене він відправляв у життя без обмежень: «Ти хлопець, вулиця тобі навчить».
Я виріс вільний, без правил і з роками це стало проблемою.
Я не міг нічого утримати ні навчання, ні роботу, ні ритм власного життя.
За три місяці до того, як він пішов, ми мали найскладнішу розмову в моєму житті.
Сиділи у дворі нашого будинку в Ірпені.
Він курив, я гортала телефон.
Він попросив мене прибрати смартфон і сказав: «Сину, я не розчарований тобою я розчарований в собі.
Я виховав тебе неправильно, розбестив тебе, хотів тобі полегшити життя, а лиш зробив тебе слабким до його складностей».
Я мовчав, очі палили, але сльози не текли.
Хотів сказати щось сильне, щось доросле не вийшло.
Лише промовив, що змінюсь.
Він нічого не відповів дивився додолу.
Три місяці потому, у звичайний ранок, тато піднявся, пішов чистити зуби і впав на підлогу.
Все сталося імгненно не було часу на прощання, не було лікарні, не було останніх слів.
Я втратив не просто батька, а єдиного, хто ще сподівався, що я стане на ноги, навіть коли він вже втомився чекати.
Після похорону на Байковому цвинтарі мене охопила тиха лють до самого себе.
Перестав виходити на вечірки, перестав пити, перестав марнувати час.
Знову вступив до університету цього разу обрав право, бо мав довести щось.
Вставати о пятій ранку стало нормою, працюю за погодинною оплатою сто гривень за годину навчаюсь вечорами.
Деякі дні навіть без їжі, але тримаюся.
Кожен екзамен складаю з думкою про нього.
Кожен залік ніби кажу: «Бачиш, тату я можу».
Минуло вже два роки.
Я просуваюся вперед.
Не пропускаю семестрів, не тікаю з лекцій, не шукаю відмовки.
Сестри дивляться інакше підтримують, мама шепче, що тато б пишався.
Чи пишався не знаю, але хоча б не пішов би з думкою, що я все зруйнував.
Найскладніше не навчання, не робота, не втома.
Найскладніше те, що я не можу подзвонити йому, не можу сказати, що здав складний екзамен, що роблю щось по-іншому, що став відповідальним.
Він був моїм напарником у пригодах навчив жити без страху, але й залишив мене без структури Тепер моя черга її побудувати.
І коли повертаюся пізно, з рюкзаком, битим підручниками, сідаю на ліжко й дивлюся на нашу фото ми на прогулянці в парку, кожен з кухолем пива, усміхнені.
І завжди мимохіть кажу: «Старий, не встиг довести тобі часно, але ти не помилився зовсім у мене».
Я хочу стати найкращою версією себе заради нього.
Сподіваюсь, що зможу.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
