Це була звичайна субота. Тихого ранку, чайник на плиті, сонце ледачим промінням пробивалося крізь занавісу. Я сиділа на кухні, як завжди, зі шклянкою міцного чаю, коли задзвонив телефон. На екрані — мій син, Андрійко. Єдиний. Моє світло, моя гордість, моя душа. Все моє життя оберталося навколо нього. Я віддавала йому все: любов, турботу, безсонні ночі, останні гроші з гаманця. Після його весілля дзвінки стали рідкістю, але кожен — як ковток світлого повітря.
— Мам, нам треба поговорити, — почав він. Голос був стриманий. Навіть холодний. Незнайомий.
Щось всередині мені стиснулося.
— Звісно, сину. Що трапилося? — запитала я, вже відчуваючи, як серце почало битися частіше.
Він замовкнув на кілька секунд, потім, ніби збираючись із духом, промовив:
— Мам, ми з Соломією… вирішили, що ти маєш зрозуміти: ми не можемо більше бачитися так часто.
Я не одразу зрозуміла. Або не захотіла зрозуміти. А він продовжував:
— У нас своє життя, свої плани, свої клопоти. А ти… занадто часто втручаєшся. Соломія каже, що ти дзвониш надто багато. Приїжджаєш без попередження. Ми втомилися. Нам потрібна дистанція. Простір. Спокій.
Я сиділа мовчки, не в змозі вимовити й слова. А в голові лунав лише один запит: Що я зробила не так?
— Андрійку… — прошепотіла я. — Я просто хотіла бути поруч. Я ж… це не від зла. Просто сумувала.
— Я знаю, мам, — перебив він. — Але зараз усе інакше. Ми хочемо жити своїм життям. Нам треба… відокремитися. Розумієш?
Я кивнула, хоч він цього й не бачив. В очах стояли сльози. Руки тремтіли. Я витиснула з себе:
— Гаразд. Я зрозуміла.
Розмову закінчили швидко. Він попрощався спокійно, мабуть, навіть з полегшенням. А я залишилася сидіти на тому ж місці, у тій самій кухні, з тією ж шклянкою, в якій чай уже давно прохолонув.
Озирнулася на стіну, де висіли старі фото. Ось Андрійко — ще малеча, у першому класі. Ось — на випускному. А ось — із букетом, стоїть поруч із Соломією у палаці урочистих подій. І на всіх цих світлинах — я поруч. Я завжди була поруч. Завжди.
Я згадувала, як носила його на руках, коли він хворів. Як сиділа ночами, читаючи йому книжки. Як допомагала з навчанням, із вступом до університету, як підтримувала після першої невдалої любові. А тепер, коли у моєму житті лишився лише він — він каже, що для мене більше немає місця.
Все це більше схоже на те, що старість — це не про вік, а про відчуття непотрібності. Про те, як люди, яких ти колись піднімав із колін, тепер дивляться на тебе як на заваду. Як на нав’язливий тон минулого, який треба вирізати з кадру нового щасливого життя.
Мої подруги розповідають, як няньчаться з онуками, як діти запрошують їх на вечері, радяться, діляться новинами. А я? Я бояся подзвонити. Бояся почути роздратування в голосі. Бояся, що знову стану «занадто нав’язливою». Що знову скажуть — «ми втомилися від тебе».
А найболючіше — я ж не просила багато. Я не просила грошей, не вимагала допомоги. Просто хотіла інколи бути поруч. Побачити, як живе мій син. Спекти йому пиріг, запитати, як у нього справи. Невже це так багато?
Я не свята. Можливо, дзвонила занадто часто. Можливо, справді бувала надто емоційною. Я просто нудилася. Самотня квартира, телевізор на кухні та кілька старих фоток — ось і все моє теперішнє життя.
З того часу минуло кілька тижнів. Андрійко не телефонував. Ні він, ні Соломія. Я, як і обіцяла, не турбую. Живу в своїй мовчанці. Дивлюся у вікно й думаю: може, це і є кінець тієї любові, яку я вклала в нього? Такий несподіваний та холодний фінал?
Мені гірко. Але я не злюся. Я не бажаю зла. Я просто не розумію, як сталося, що єдина людина, заради якої я жила, тепер хоче, щоб я зникла з його життя.
І знаєте, що найстрашніше? Не порожнеча у домі. Не тиша. А гірке усвідомлення, що у чиємусь житті, де ти був усім — тепер ти ніхто.
