Мені вже сімдесят років, і я стала матірю, так і не навчившись думати про себе. Я вийшла заміж дуже молодою, і з першої вагітності моє життя стало обертатися навколо інших. Я ніколи не працювала поза домом не тому, що не хотіла, а тому, що не було вибору: хтось мав залишатися вдома. Мій чоловік йшов на роботу рано, повертався пізно. Дім був моїм царством. Діти моїми турботами. Втома теж моєю.
Я часто згадую безсонні ночі. Одна дитина з температурою, друга блює, третя плаче. І я сама. Ніхто не питав, як я почуваюся. Наступного ранку я знову вставала, готувала сніданок і все починалося спочатку. Я ніколи не сказала: «Не можу». Ніколи не просила допомоги. Я щиро вірила, що саме так треба бути гарною мамою.
Коли діти підросли, мені кортіло навчитися чомусь новому хоча б на коротких курсах. Чоловік казав: «А навіщо тобі? Ти вже своє зробила». Я повірила йому. Залишилася у тіні, підтримувала інших. Коли один син не склав сесію у виші, саме я розмовляла з чоловіком, щоб його заспокоїти. Коли донька рано завагітніла, я водила її по лікарях, сиділа з немовлям, поки вона «налагоджувала» життя. Я завжди була тією, хто підхоплював усе, коли щось розвалювалося.
Згодом зявилися онуки: і дім знов наповнився. Рюкзаки, іграшки, сміх, сльози. Роки йшли, а я була й дитячим садком, і їдальнею, і медсестрою. Я не чекала вдячності. Я не скаржилась. Навіть коли була виснажена, мені казали: «Мамо, тільки ти вмієш правильно з ними впоратись». Це мене тримало.
Згодом захворів чоловік. Я доглядала за ним до останнього дня. А потім почалися відмовки: «Цього тижня не вийде», «Побачимося пізніше», «Я передзвоню». Зараз минають тижні, коли я нікого не бачу. Не перебільшую тижні. Бувало, на день народження отримувала лише повідомлення у Viber. Іноді накриваю стіл на двох, не замислюючись. Розумію це, коли вже все готово, а кликати нікого.
Якось впала у ванній. Не серйозно, але страшно. Я сиділа на підлозі й чекала, що хтось підніме слухавку. Ніхто не відповів. Я підвелася сама. Потім не розповідала, щоб не тривожити дітей. Навчилася мовчати.
Мої діти кажуть, що люблять мене і я не сумніваюсь. Але любов без присутності також болить. Вони розмовляють зі мною поспіхом, завжди кудись біжать. Починаю щось розповідати «Мамо, поговоримо пізніше». Але те «пізніше» так ніколи і не настає.
Найважчою є не самотність. Найважче відчуття, що ти з необхідної перетворилася на зайву. Я була фундаментом усього, а тепер незручний обовязок у розкладі. Ніхто зі мною не грубіянить. Просто я вже не потрібна.
Як би я собі порадила? Життя це не лише служіння іншим, а й любов до себе. Треба знаходити у собі сили цінувати власний час, потреби й почуття, не чекаючи дозволу чи подяки. Адже справжнє щастя приходить тоді, коли людина починає шанувати себе не менше, ніж інших.
