Мені шістдесят девять років, і ось уже пів року, як мій чоловік вирушив у далеку небесну подорож десь у мряці понад Дніпром, туди, де ніхто не повертається, а зорі дивляться згори, тихі й байдужі. Прожили ми разом сорок дві весни, були, як два глечики на поличці у старій черкаській хатині. Дітей Господь не дав в усьому були лиш ми, якого б кольору не був ранок: робота, будні, наші звички, дрібні радощі, наш колись теплий маленький світ.
Усе починалося нібито буденно, як на стертій світлині: млявість, біль, що приходила і йшла, лікарі, які не поспішали хвилюватися. Потім зявилися аналізи, біле світло лікарняних коридорів, курс за курсом лікування. Я була з ним крок за кроком, усією душею, немов тримаючи свічку в нічній темряві.
Вивчила час його пігулок, навчилася, які страви треба обходити стороною. Я впізнавала по очах ось, болить так, що і не засне; тоді я сиділа на тапчані поруч і тримала його за руку, бо іноді нічого більше не можеш, лише бути поруч, пильнувати мовчки, мов будяк на вітрі.
Прокидалася раніше, щоб приготувати йому сніданок: гречана каша, чай з шипшиною, чорний хліб на дні тарілки. Я мила йому спину, коли він уже ледве тягнув тіло. Розповідала різне, торохкала про побутове тільки б відволікти, та були хвилини, коли він не відповідав, не через небажання, а тому що тіло здавалося, плавлячись у повітрі од болю.
Коли він відійшов, був на ліжку, зчепившись пальцями в мої долоні мов дитина. Не було високих слів, не було і сцени так по-українському: живий а вже за мить десь далеко, легкий, без сліду, без пахощів кропу чи гучного прощання.
Я телефонувала у швидку, мабуть, шепочучи у слухавку слова, яких і не розрізнила б нині. Було пізно. Усе запливло туманом.
День прощання був, як недільний ранок на кладовищі біля Полтави, коли повітря тисне в груди. Прийшли люди, чиї імена давно стерлися з памяті. Казали шаблонне: «Був він доброю людиною», «Десятки ангелів тепер тримають його», або: «Тримайся». Я кивала, не знаючи що й навіщо.
Потім усі розчинилися у калюжах весняного дощу, а домівка стала такою великою, що в ній загубився навіть подих. Не тому, що площа, а тому, що вікна мовчать, і нема до кого озватися.
Ночі найбільш тягучі, як нічна хуртовина між сіл. Я лягаю рано, бо тиша ріже вуха. Колись ми разом дивилися вечірні новини, він дратувався через політиків, змушував мене сміятися, потому варив мені чайник липового чаю, солодив медом. Зараз я залишаю телевізор увімкненим, щоб хтось ще говорив у кімнаті, щоб простір не був надто порожній.
У мене нема дітей, до кого б приставити літній голос. Нема онуків, серед яких можна би потонути, мов у вересневому сонці. Нема кому сказати, що спина болить чи лікар поміняв пігулки, чи що злякалася, коли не було сил дійти по воду.
Неділі важкі, як каміння з карпатських потоків. Колись ми ходили у міський сквер: купували чорний хліб, човгали по вогким доріжкам, мов у нас було сто літ зайвого часу, і він човгав трохи повільніше, а я глузувала, ніби впертий, а він сміявся так, що голуби розліталися над головою.
Тепер я йду сама. Люди дивляться якось жалісливо або просто проходять повз. У крамниці беру мінімум: не знаю, що і для кого варити. І є такі дні, що не вимовляю жодного слова. Цілі дні. Й часом дивуюсь собі: сусідка привітає, а мій голос чується чужим, ніби загубив власну оболонку.
Я не шкодую, що так і не стала мамою зрозуміла лише тепер: старість у самотині має свій смак повільний, важкий, мов кисіль з калини, мов осіннє сиве повітря.
Рухи сповільнюються. Все тоне у тягучій тиші. Ніхто не чекає з порога. Ніхто не питає, чи дісталася додому. Ніхто не турбується, чи прийняла таблетки.
Я тут, як калина при дорозі бо інакше вже не буде. Встаю, роблю що слід, знову лягаю, прислухаюся до секундної стрілки годинника за пятнадцять тисяч гривень, яка ніби рахує не мій час, а пустку.
Не хочу співчуття, мені не потрібно жалю людського. Просто хотіла це вимовити уголос: коли відходить той, з ким ділила життя, все довкола втрачає зміст, а ти залишаєшся у просторі, схожому на сон, в якому жодної крихти теперішнього вже нема.
