Мені шістдесят вісім. Я вдова. Вже давно. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. Відтоді живу як у тумані. Дні зливаються в один, обличчя розчиняються, події не запам’ятовуються. Я все ще працюю — не через гроші, а щоб не зійти з розуму в цій тиші. Робота — це останні години у добі, коли я відчуваю себе хоча б трішки потрібною.
Я не скаржусь. Я просто кажу, як є. В мене немає захоплень, хобі, мрій. Усе, що було — у минулому. Я більше не шукаю, не пробую, не сподіваюсь. Напевно, просто стара. Але найважче — не вік, а самотність, що прилипла до стін моєї двокімнатної у Броварах, як пліснява — тихо, непомітно, але безжально.
Тож я наважилася. Подумала: може, запропонувати синові з сім’єю переїхати до мене? У них троє дітей, оселя тісна, а в мене — вільна кімната, комоди з постіллям, місце для іграшок. Начебто логічно: простір є, бажання теж. Але не все так просто.
Син вислухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодком у голосі.
— Ви ж розумієте, Маріє Іванівно, у нас і так усе налагоджено. Діти звикли до свого простору. Та й взагалі, під одним дахом — це складно. У кожного свій лад, свій ритм.
Я зрозуміла. Я їм — тягар. Бабуся, якій треба поступатися, яку треба терпіти. А я ж не просила багато — просто бути поруч.
Донька… Я б із радістю пожила з нею. Та в неї своя родина, свої клопоти. Вона, звісно, не сказала прямо, що я непроханий гість, але… мені досить погляду її чоловіка, коли я затримуюсь на кухні після вечері. Хоча донька завжди гостинна: нагодує, напоїть чаєм, вислухає. Тільки чим частіше я в них, тим важче повертатися у свою порожню квартиру, де годинник дзинькає голосніше за телевізор.
Вони кажуть, що я не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, записатися на гурток, занятися йогою. Мовляв, «ти просто закрилась від світу».
— Мам, ну невже тобі з нами буде краще? — питає донька. — Ти ж не зможеш розслабитися, завжди відчуватимеш себе зайвою.
— Краще знайди те, що тобі справді подобається, — каже син. — Може, до бібліотеки ходити, або в басейн. Зараз стільки всього цікавого…
А я мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не гуртки. Не виставки й не скандинавська ходьба. А живий голос зранку. Шум дитячих кроків у коридорі. Ранкову каву, зварену не тільки для себе. Хтось, хто просто поруч.
Мені кажуть: «Ти ще можеш знайти кохання». А мені здається, що це вже смішно. Куди мені? З морщинами, з втомленими очима, з пам’яттю, де більше минулого, ніж майбутнього?
Так, я живу. Але відчуття, ніби живу повз. Повз свята, повз розмови, повз сміх, що колись лунав на кухні. Тепер тиша. І я.
Я не прошу пожаліти. Просто хочу зрозуміти: чому я — зайва у житті тих, для кого колись не спала ночами, кому готувала, прасувала, кого піднімала з температурою? Чому в цьому домі тепер немає для мене місця? Я — не чужа. Я — мати. Бабуся. Рідна.
Невже бути потрібною — це розкіш, яку заслуговують лише молоді?
Я не знаю, як переконати дітей взяти мене до себе. Може, і не варто. Може, мені варто послухати гордість: «Живи, як є. Нікому не нав’язуйся». Але серце не знає гордості. Воно просто нудиться. І мріє — хай навіть по-старому — про те, щоб одного дня задзвонив телефон і сказали:
— Мам, ми подумали. Переїжджай. Нам тебе бракує.
