Мені вже шістдесят шість, і з початку січня я живу з пятнадцятирічною дівчиною, яка не моя донька. Її звуть Богдана унікальне, справді українське імя. Вона донька сусідки Галини, яка відійшла у вічність за кілька днів до Нового року. До того вони удвох мешкали у невеличкій однокімнатній квартирі під орендою на вулиці Грушевського, втричі будинки від моєї. Квадратні метри дрібязок: одне спільне ліжко, імпровізована кухня, крихітний столик, що служив для обідів, уроків і роботи. Про жоден комфорт чи розкіш там годі було й мріяти лише найнеобхідніше.
Галя хворіла багато років, але все одно щодня старанно працювала. Я сама Оксана, продавала товари по каталогах, носила замовлення по квартирах нашого старого району. Якщо грошей бракувало, Галя виставляла невеличку лоток біля підїзду, продавала пиріжки, вівсяні сніданки й узвар. Богдана кожного дня після школи допомагала їй: готувала, підносила страви, приховувала все назад. Я бачила їх не раз, як вони пізно навесні зачиняли свою лоток, зморені, рахуючи копійки намагалися зясувати, чи вистачить гривень до завтра. Галя була горда і працьовита ніколи не просила допомоги. Я, якщо могла, купувала їм їжі чи носила теплу страву, але старалася дуже обережно, щоб не принизити її гідність.
Гостей у їхньому домі не було ніколи. Родичів також не приходило. Галя мовчала про братів, сестер чи батьків. Богдана виросла одна лише з матірю, з малечку навчена допомагати, нічого не просити й миритися із тим, що має. Зараз, якщо згадати минуле, думаю: може, варто було наполягати на більшій підтримці, але тоді я поважала межу, яку Галя поставила.
Матір Богдани пішла раптово. Ще кілька днів тому працювала, а потім її не стало. Без прощання, без родичів, без довгих слів. Богдана залишилась сама у маленькій квартирі: орендна платня, комуналка, невдовзі починалось навчання. Я памятаю її обличчя тієї пори вона постійно ходила туди-сюди, не знаючи, що робити, боялась опинитись на вулиці. Не знала, чи хтось знайде її, чи хтось забере, чи може відправлять десь у невідоме.
Тоді я вирішила: заберу її до себе. Без розмов та декларацій, просто сказала їй: Богдано, ти можеш лишитися у моїй домівці. Вона зібрала у кілька торбин те небагато, що залишилось і прийшла. Разом ми зачинили квартиру, звязались з господарем, а той все зрозумів.
Богдана тепер у мене. Вона не тягар і не та, кому потрібно догоджати у всьому. Ми домовились: я готую і планую харчування, вона допомагає з прибиранням миє посуд, застеляє ліжко, підмітає, впорядковує спільні речі. Кожна знає свої обовязки. Без крику і наказів усе вирішується через розмову.
Я оплачую її витрати: одяг, зошити, шкільне приладдя, перекуси. Школа через дві вулиці від дому.
Відтоді, як Богдана оселилась зі мною, мої фінанси стали складнішими. Але це не обтяжує мене. Я краще віддам шматок, ніж дозволю їй залишитись одній, без підтримки, з тією самою невпевненістю, яку вона переживала біля хворої мами.
В Богдани немає нікого крім мене. В мене теж нема дітей, з якими могла б розділити життя. Думаю, кожен справжній українець вчинив би так. Як ви гадаєте, чи правильно я вчинила?
