Мені шістдесят два, йому — шістдесят вісім. Ми розлучаємося… Після тридцяти п’яти років шлюбу
Мене звуть Оксана Іванівна, мені шістдесят два. Моєму чоловікові Володимиру — шістдесят вісім. Разом ми були більше тридцяти п’яти років. Здавалося, життя вже встоялося, діти виросли, дім повний спогадів, попереду — спокійна старість удвох. Я вірила, що в нас усе гаразд. Так, побут, так, мало романтики. Та ж ми — родина.
На Новий рік діти, як завжди, «передали» нам свого кота й поїхали святкувати в Карпати. Ми з Володимиром лишилися самі. В один із цих довгих вихідних він сказав, що хоче поїхати в рідне село на кладовище — відвідати батьків, заодно заїхати до сестри. Я проводжала його без зайвих питань.
Минув тиждень. Він повернувся — зовні все як завжди. А ще через кілька днів раптом заявив, що подає на розлучення. Спокійно, без істерик. «Я так більше не можу. Я зустрів людину, яка мене розуміє. І яка зможе мене… зцілити».
Я просто заніміла. Спочатку подумала — жартує. Але він говорив це цілком серйозно. Виявилося, поки я піклувалася про дім, прала його сорочки й варила борщ, він відновив зв’язок із давньою коханою — із жінкою, з якою зустрічався ще до нашого шлюбу. Вона знайшла його через інтернет. Живе в тому ж місті, де й його сестра. І коли він поїхав «на могилки», насправді провів три дні в неї.
Вона — вдова. І за його словами, у неї «все є»: трикімнатна квартира, дача, кілька авто і… здібності медіума. Вона, мовляв, практикує тибетську медицину, лікує травами, робить масажі, читає аури й, як він висловився, «вміє розпізнати хвороби на енергетичному рівні». Навіть рак, якщо він на початковій стадії, може «заговорити».
Вона обіцяла йому здоров’я, турботу й, як бонус, дачу з машиною в подарунок — якщо він розлучиться й одружиться з нею. Отак, за три дні, розвалилося все, що ми будували десятиліттями.
Він вимагав, щоб я терміново пішла до ЗАГСу й подала на розлучення. Я відмовилася. Сказала, що не братиму участі в цьому цирку. Тоді він сам подав документи. Про те, що призначено засідання, я дізналася випадково — від знайомої в суді. Прийшла, приголомшена, і вимагала пояснень.
А він написав у позові, що ми «не жили разом вже шість років» і «не спали в одному ліжку п’ятнадцять років». Усе це брехня. Так, між нами була холодність, так, ми більше були як сусіди — але жили під одним дахом, ділили побут, розмовляли, вирішували спільні справи. І я не можу зрозуміти, як людина, з якою я провела всю свідому життя, могла так легко викреслити мене заради якоїсь самозванки з тибетськими оліями й обіцянками «енергетичного очищення».
Зараз я чекаю суду. Сплю погано. Інше просто не маю сили встати з ліжка. Все руйнується. Не так страшне саме розлучення, як ця зрада. Він живе в нашій квартирі, але розмовляє зі мною, як із чужою. Холодно, відсторонено, ніби я йому набридла, ніби весь цей час він мене терпів. А коли я, як остання наївна жінка, попросила його опам’ятатися, він лише здвигнув плечима: «Оксано, ми вже давно живемо як сусіди. Я хочу бути з тими, хто мене цінує».
Мені страшно. Не за себе. За ту жінку, яка була зі мною все життя — ту, яку я вже не впізнаю в дзеркалі. Як тепер жити, коли все, що вважала міцним, виявилося ілюзією? Коли ти шістдесят два роки була дружиною, а за одну зиму раптом перетворилася на нікому не потрібну стару?..
