Мені вже шістдесят, а за два місяці перетну чарівну межу в шістдесят один. Звучить ніби ніщо особливе не сімдесят, не вісімдесят з тостами й співами на всю округу. Але для мене це важливо, тож душа просить свята. Не хочеться скромної Наполеон із супермаркету й тихцем налитої пятдесят грам хочеться справжнього гуляння: зі смаком, зі столом, щоб фіранки хоч раз у році точно пралися, щоб столи в білих скатертинах, стільці в стрічках, офіціанти на підборах, музика не з телевізора, а жива. Так, щоб відчути себе живою, помітною, вдячною світу за кожен прожитий рік і всі ті штормові ночі, які вдалося пережити.
І тут нюанс: мої діти не поділяють мого пориву.
В мене є два дорослих сини. Обидва, разом зі своїми половинками та малечею, мешкають у моєму, тобто нашому, будинку. О, цей дім: день і ніч гамір стоїть, телевізор гуде так, що в сусідів посуд дзвенить, діти з кутка в куток наввипередки живе, як у вулику. Люблю їх, хто ж не любить своїх дітей Але, чесно, самотності бракує. Скільки не шукай її нема. Тільки-но захочеш каву в тиші чи подивитись, як дощ стукає у шибку, вже хтось гукає з кухні або біля тебе.
Працюють хлопці, не сперечаюсь, але, як це не смішно звучить, головна фінансова опора сімї це я. Пенсія від держави, якісь гривні, які залишив покійний чоловік, ще й мій маленький бізнес цього вистачає, щоб сплачувати комунальні, ремонтувати вічно дірявий дах, оплачувати продукти, а ще завжди тимчасово підкинути грошенят. Ця їхня тимчасовість вже десятий рік, але кого це хвилює?
Мене ніколи не хвилювало допомагати. Хоча зараз турбує, що всі важливі рішення це вже, власне, не мої рішення.
Коли розповіла їм про свою мрію відсвяткувати цей день, вони покрутили носом: мовляв, мамо, навіщо витрачати гроші на таку розкіш? За їхніми розрахунками, за ці кошти можна було б вкласти у щось корисне: новий холодильник, ремонт ванної чи навіть їм на майбутнє. Та так говорили, наче я свої гривні на вітер пускаю, аматор-розтринька.
Запевнила, що ні кредитів, ні позичок не братиму тільки те, що вже давно відкладала, в голові та в шафі, бо навіть сукню купила ще минулого року про запас. Відповідь та сама марнотратство.
А потім один син порадував фразою:
Мамо, такі речі вже не для тебе.
Це боляче вразило більше, ніж синці з дачної грядки.
Я відчуваю, що роками терпіла і не казала те, про що хотілося б. Що іноді мрію про спокій у своєму власному домі. Що хотіла б прокидатися без того, щоб хтось одразу щось питав. Що мрію зайти додому і не перечепитися через дитячі іграшки та черевики. Що хочу вирішувати без виправдовувань.
Чесно кажучи, думала навіть промовити той страшний мамин монолог: Може, хлопці, час вже й вам шукати власне гніздечко? Не через злість, а бо відчуваю: своє мамине я вже зробила.
Але ж тоді надїдає совість.
Страшно озвучити бажання бути собою аби не видатися егоїсткою.
Посваритись не хочу. Виселяти нікого за одну ніч то зовсім не про мене. Просто дуже заплуталась: чи помиляюся в тому, що хочу відзначити день народження по-своєму? Чи нормально жадати тиші? Чи має право моя гривня працювати на мене, а не лише на спільну каструлю борщу?
Пишу, бо не знаю, чи боротися за своє чи знову поступитися й відкласти до кращих часів. Може, зробити свято потай, а може, й махнути рукою…
То як думаєте, невже я неправильно хочу відсвяткувати свій власний день народження й вирішувати, як мені жити у своєму домі і розпоряджатись своїми грошима?
