Мені шістдесят років. Я живу сама. Такої старості я точно не очікувала.
Мені шістдесят. Я мати двох дорослих, гарних та розумних дітей — сина й доньки. У мене п’ятеро онуків різного віку, усі живуть в одному місті. Але попри таку велику родину, кожне свято я зустрічаю на самоті. Та й не лише свята — самотність стала моїм вічним супутником.
Коли був живий мій чоловік, я не відчувала цієї порожнечі. Нам було досьоту одне одного. Разом ми зустрічали і Новий рік, і Різдво — без метушні й галасливих застіль, але з теплом, усмішками та якоюсь особливою душевністю. Він був моєю опорою, моєю стіною, на яку можна було спертися у будь-яку хвилину. Але коли його не стало, я ніби провалилася у тишу. І з кожним роком ця тиша ставала все оглухлішою.
Найважче стає в грудні. Час, що має бути сповнений світлом, сміхом, ароматами кориці та ялинкових гілок, для мене перетворюється на крижане нагадування, що я сама. Мої дітелі… вони дзвонять. Інколи. Але бувають роки, коли й цього не роблять вчасно. Вітання можуть прийти й другого, й третього січня. І все одно я посміхаюсь крізь біль, роблю вигляд, що не помітила запізнення. Ніби все гаразд.
Але в глибині душі я відчуваю — я більше не потрібна. Не як жінка, не як мати, не як бабуся. Я — минуле, про яке згадують уривками, між своїми «важливими» справами. А ж колись я була для них усім. Я прала, годувала, лікувала, сиділа вночі біля ліжечка. Я жила їхнім життям. А тепер їхнє життя плине повз мене.
Я розумію — у них своя сім’я, свої клопоти. Але чому в цих клопотах немає місця для мене? Чому кожного разу, коли я запрошую їх до себе на Різдво чи Новий рік, чую: «Мамо, цього року не вийде, вже є плани»? А я ж не прошу багато — я прошу вечір. Один вечір з родиною, за столом, де я могла б подати улюблені пироги, зварити пахучу узвар, накрити, як у найкращі роки.
Я завжди мріяла, що з віком у мене в домі буде лунати гомін, дитячий сміх, шелест подарункових паперів, запах домашньої випічки та брязкіт посуду. Я уявляла, як готуватиму свої фірмові страви, втомлюватимусь, буркотітиму про шум, але в душі почуватимусь справді живою. Потрібною.
Але цього не сталося. І з кожним роком усе чіткіше: мрії так і залишаться мріями. Іноді мені здається, що я просто більше не існую для них як людина. Я — зручна функція, яку можна активувати, коли потрібно когось підмінити чи посидіти з дітьми, але не як особистість, не як жінка, не як мати.
Я не кажу про це дітям. Не тому, що боюся, — а тому, що знаю: вони не зрозуміють. Скажуть, що я перебільшую. Що «усі мами іноді сумуІ хто знає, можливо, саме тепер, коли вони прочитають ці рядки, у їхніх серцях пролунає тихий дзвін пам’яті, який нагадає їм про те, що справжнє багатство життя — у простій людській увазі та теплі.
