У мене вже, чесно кажучи, нерви на межі. Мені 58, а вже зовсім не знаю, що робити зі своєю сусідкою по підїзду. Живе навпроти нас, і таке враження, ніби її головне хобі контролювати кожен мій крок. Вона в курсі, коли приїжджає доставка з сервісу, чи там у нас продукти, чи піца, скільки пакетів занесли і хто їх заносив. Якщо курєр запізнився навіть на кілька хвилин на другий день вже обговорює це так, немов на новини дивилась.
Але цим її «контроль» не обмежується. Аня слідкує, коли я виношу сміття, скільки мішків і якого дня. Якщо одного тижня було два пакети, а наступного вже три, обовязково є зауваження. Не винесла сміття, бо не накопичилось? І це вона помітила. Одного разу, без жодних докорів совісті, прямо запитала, чи не викидаю я їжу ніби це якось її стосується! Стою, дивлюсь і не розумію коли моє сміття стало суспільною темою?
З собакою теж все непросто. У мене песик Норік, невеличкий, не злий, але гавкає, як хтось проходить повз двір. Кожен раз лай це докір. Сусідка приходила до дверей, казала, що Норік «занадто» гавкав, поки я була на роботі. Найдивніше, що вона завжди точно знає о котрій, скільки разів і з якої причини, на її думку, він подав голос. Інколи мені здається, що вона знає розклад мого дому краще за мене.
Чоловік теж не залишився непоміченим. Якщо повертається з роботи пізніше, наступного дня вже чую: «О, вчора пізно лягали?» чи «Твій чоловік майже о дванадцятій ночі прийшов». А якщо раніше питає, чи, бува, не захворів, чи не вигнали його з роботи. Вона бачить усе. Вона коментує все. І розповідає не тільки мені ще й сусідам перемиває кісточки, а тоді інформація повертається до мене, абияк перекручена.
Донька, моя шістнадцятирічна Зоряна, теж у неї під мікроскопом. Якщо Зорянка кудись пішла з друзями сусідка рахує, скільки людей зайшли, скільки вийшли. Хтось до нас в гості вона вже знає, хто це, о котрій годині зайшов, коли пішов. Однажды навіть іншій сусідці сказала: «Твоя дочка часто гуляє, таке не годиться» так, ніби це її дитина! Я не витримала, пішла і прямо поговорила з нею, бо вже було образливо.
Найкумедніше, що це не якась новоселиця. Вона тут все життя, так само, як і я. Будинок мама мені залишила, царство їй небесне, бо я єдина донька. Переживати про переїзд навіть не думаю це мій дім, моє подвіря, мої спогади. Проблема не в місці, проблема у вимушеному сусідстві з людиною, яка не знає, що таке особисті межі.
Я вже, чесно, не маю сили. Пробувала її ігнорувати, була й чемна, і різка нічого не допомагає. Аня завжди поруч, спостерігає, обговорює, робить висновки. Тому так і питаю: як бути з такою сусідкою? Як зберегти спокій, не ввязатися у війну, але й не дозволити нікому лізти в твоє життя, наче воно їм належить?
Може, ти щось порадиш?
