Мені зараз 50 років, і я досі добре памятаю той час, коли ще був учнем у школі та моя дівчина, Соломія, завагітніла від мене. Обоє ми ще не працювали, ходили до львівської школи, гуляли вечорами на Площі Ринок, мріяли про майбутнє. Та коли її сім’я дізналася про все, вдома здійнявся буревій: Соломії сказали, що вона накликала сором на родину, і що не збираються допомагати чужій дитині. Одного вечора батьки змусили її зібрати речі й піти. Вона вийшла за поріг із маленькою валізкою, не уявляючи, де проведе наступну ніч.
Мої батьки, Олександр і Лідія, відразу відкрили двері нашої квартири для неї. Ми поселилися у невеличкій кімнаті. Мама чітко окреслила правила співжиття: основним було закінчити школу. Всі витрати на продукти, комунальні послуги чи обстеження під час вагітності мої батьки брали на себе. Ми стали залежними від їхньої турботи.
Коли народився наш син, Назарко, Лідія була у лікарні разом із Соломією. Навчала її купати немовля, замінювати підгузки, заспокоювати малюка зранку. Допомагала відновитися після пологів, даючи можливість Соломії поспати бодай кілька годин. Тато Олександр купив ліжечко, пелюшки, всю необхідну дрібноту для перших місяців життя Назарка.
Зовсім скоро мої батьки самі сказали, що не бажають, аби ми загрузли у рутині й не мали майбутнього. Запропонували оплатити для Соломії навчання в медичному коледжі. Вона погодилася й навчалася вранці, а Назарко залишався з бабусею. Я ж почав здобувати освіту в сфері IT. Навчалися обоє, а мої батьки знову взяли на себе основну частку витрат.
Ті роки дались непросто. Жили ощадливо, по-українськи кусень хліба та сало до борщу. Інколи копійки лишалися на хліб і цукор. Але хліба та людського тепла нам ніколи не бракувало. Якщо хтось хворів чи втрачав надію вони підтримували. Дивилися за Назарком, аби ми могли здати екзамен, побувати на практиці або підробити.
Час минав. Ми обоє отримали дипломи: Соломія фельдшер, я фахівець із системного адміністрування. Одружилися й почали самостійне життя, виховували Назарка. Зараз ми обидва працюємо, маємо свою оселю. Наш хлопець виріс із розумінням, що труд і підтримка творять дива.
З власною родиною я тепер спілкуюся мало. Ворожнечі не було, та й близькості, яка була колись, уже не повернути. Я не тримаю образи, але стосунки залишилися натягнутими.
Сьогодні, коли згадую молодість, розумію: справжню сімю мені дала не кров, а ті, хто простягнув руку в скрутну хвилину. Тато й мама врятували нас із Соломією. Отже, сімя це не лише родинний звязок, а й підтримка, яку тобі можуть дати не рідні по крові, а рідні по духу.
