Мені пятдесят років, і рік тому моя дружина Оксана пішла з дому, забравши з собою наших дітей, Катерину й Марічку. Вона поїхала, поки я був на роботі. Коли повернувся, оселя була порожньою нікого, ні дитячого сміху, ні знайомих слів. Страшна тиша.
Кілька тижнів тому мені прийшло повідомлення: судове розпорядження про сплату аліментів. Відтоді з моєї зарплатні на підприємстві автоматично вираховують гроші. Ніяких розмов, ніяких умов, нічого від мене не залежить гривні просто списують одразу, не питаючи мого дозволу.
Не буду брехати собі я не був ідеальним. Я зраджував Оксану, неодноразово, хоч і не займався цим потайки, та й прямісінько нічого не визнавав. Вона казала, що я її обманюю, що бачуся з іншими, а я відмахувався, мовляв, вона перебільшує.
Я був жорстким. Міг кричати, накричати так, що аж посуд дзвенів у серванті. Якщо щось йшло не по-моєму, одразу помітно по голосу. Бувало, міг і в стіну кулаком грюкнути чи кинути річ на підлогу. Рукою нікого не зачіпав, проте страху наводив багато разів.
Діти мене боялися, та зрозумів я це надто пізно. Коли я приходив з роботи, вони одразу замовкали, ховалися в кімнату, якщо я підвищував голос. Оксана ходила, ніби по яєчній шкаралупі, кожне слово добирала обережно, уникала суперечок. Я сприймав це за повагу. Тільки зараз розумію, це був страх.
Тоді мені було байдуже, бо вважав себе єдиним, хто заробляє, хто тримає дім, хто встановлює правила.
Коли Оксана подала на розлучення, я відчув себе зрадженим. Мені здавалося, що вона повстала проти мене. А потім я зробив ще одну помилку: сказав, що не дам їй грошей. Не тому, що не міг, а з принципу як покарання. Думав, що вона не витримає, повернеться до мене, зрозуміє, що не зможе самостійно. Я їй сказав: якщо хоче грошей нехай повертається додому, бо я не збираюся утримувати тих, хто віддаляється.
Та вона більше не повернулася. Вона пішла до адвокатки, оформила документи, подала до суду на аліменти й надала всі довідки: про мої доходи, витрати, покази. Набагато швидше, ніж я міг передбачити, прийшло рішення суду про автоматичне відрахування.
Від того дня я бачу у виписці свою зарплату і відразу суму, що наче крізь пальці витікає. Приховати нічого не можу. Обдурити теж. Гроші пропадають так, що я й не встиг в руках потримати.
Зараз я не маю дружини. Діти більше не вдома, бачу їх рідко, й завжди якісь чужі, відсторонені. Вони мені нічого не розповідають, і я розумію у їхньому житті я вже не той, ким був для них колись. Щось у мені вмерло.
Фінансово зараз мені найскладніше: оренда у Львові, аліменти, якісь старі борги. Після всіх цих витрат майже нічого не залишається. Часом мене це дратує. Інколи я відчуваю сором.
Сестра Галина мені сказала прямо: сам собі таке життя зробив. Мабуть, вона має рацію.