Мені 42 роки. Я одружений із жінкою, яка була моєю найкращою подругою ще з 14 років. Нас познайомила школа у Львові. Не було жодних іскр, не було кохання з першого погляду. Ми були просто дітьми, яких доля посадила за одну парту, і з того часу ми проводили кожен день разом. Від самого початку між нами було лише щире приятелювання: домашні завдання, прогулянки під каштанами в парку Франка, обмін секретами в переповненому тролейбусі. Я був у курсі всіх її закоханостей, вона моїх симпатій. Жодного разу між нами не було навіть спроби перейти межу жодного натяку, жодного дотику. Ми були наче брат і сестра.
Юність розставила нас у різні боки. У 19 я поїхав навчатися до Києва, а вона залишилася у Львові. У 21 мене вперше серйозно закохався, а в 24 зробив пропозицію іншій дівчині. Моя найліпша подруга була на моєму весіллі сиділа за столом поряд із моїми батьками. Тоді вона також зустрічалася з хлопцем, з яким вже мріяла про спільне майбутнє. Але ми не полишали дружньої нитки завжди дзвонили один одному, розповідали про свої труднощі, просили поради, вміли чути.
Мій перший шлюб тривав майже шість років. З боку все виглядало гармонійно, але всередині квартири панувала гнітюча тиша й відчуження постійні дрібні суперечки, мовчазний вечірній чай, все більше відстані. Моя подруга знала всю правду. Вона знала, коли я спав на дивані, а не в ліжку, коли ми місяцями лише перекидалися фразами. Вона не говорила жодного поганого слова про мою дружину, а просто була поруч, слухала. Саме в ті роки і вона залишилася одна, розірвавши довгі стосунки та поринувши у роботу.
Далі був розлучення у 32. Судова тяганина, купа документів, і багато болю. Я залишився один у новій орендованій квартирі на Погулянці. Саме тоді поруч найбільше була саме вона: допомагала обирати диван на «Олх», разом тягнули коробки з «Епіцентру», сідали ввечері за борщем із пампухами чи просто мовчки пили чай, аби тільки мені не було самотньо. Хоч ми ще й називали себе «друзями», але між нами уже зявилися дивні паузи, погляди, затримані надміру, безмовна ревнощі хоча жоден з нас не зізнавався у цьому.
У 33 роки, після чергової вечері, я зрозумів не хочу, аби вона йшла додому. Але нічого не сталося не було поцілунків чи зізнань. Я просто не заснув тієї ночі, бо усвідомив: це вже не просто дружба. Через кілька днів вона сама заговорила про це наводила приклади, згадувала моменти, коли їй було боляче, дізнаючись про мої побачення з іншими від спільних знайомих, або коли підсвідомо починала ревнувати. Ми обоє не розуміли, звідки це все виникло.
Минув майже рік, поки ми прийняли ці почуття. Протягом того часу ми ще зустрічалися з іншими, ніби переконуючи себе це не кохання. Але все одно постійно поверталися: говорили, шукали підтримки один в одного, почувалися найближчими. У 35 ми таки дали шанс цим стосункам. Спочатку було ніяково адже перейти з більш ніж 20-річної дружби у пару було важко. Ми боялися похитнути старе, боялися втратити одне одного навіть як друга.
Весілля зіграли скромно, без шуму мені вже було 37, їй 36. Це було обдумане, зважене рішення. Друзі жартували, що це було всім «дописано наперед», хоча ми так ніколи не вважали. Понад два десятиліття наші межі не переходили навіть уявно. Любов прийшла тоді, коли життя нас уже добряче побило.
Зараз ми вже кілька років у шлюбі. Не скажу, що це казка але стабільність й тепло. Ми розуміємо одне одного до дрібниць: знаємо, як сваритися, як миритися, коли варто помовчати, коли підтримати словом чи борщем. Інколи думаю: якби не той мій перший невдалий шлюб і важкий досвід самотності, я б ніколи й не оцінив, хто поруч. Я не одружився на першій ліпшій я одружився на єдиній, перед якою завжди був собою і ніколи не грав жодних ролей.
