Мені 41 рік, і я одружений зі своєю дружиною ще з того часу, як мені було 22. Два місяці тому в моїй голові вперше зявилася думка, яку я раніше ніколи не наважувався вимовити вголос: чи був я взагалі колись по-справжньому закоханий у неї, так як люди зазвичай описують справжнє кохання? Було звичайнісіньке вечірнє я сидів у вітальні, дивився телевізор, і раптом спитав себе: чому я ніколи не відчував ті самі «метелики в животі», солодке хвилювання, бажання обійняти, бігти назустріч? Я занурився в роздуми і картина почала прояснюватися.
Я виріс у важкій родині. Батько часто випивав, повертався додому пяним, витрачав зарплату на горілку, і постійно були суперечки. Мати підробляла прибиранням квартир у мешканців Києва, бо від тата пользи було обмаль. Мій світ з дитинства це сварки, втома, напруга. Підлітком я мріяв тільки про одне: вибратись із цього дому, мати власний кут, спати в тиші й не прокидатись від криків. Я не мріяв про кохання я мріяв утекти.
У 22 я познайомився зі своєю дружиною. Вона була на десять років молодша за мене. Лише через місяць наших побачень вона вже говорила, що хоче разом жити, що буде мені допомагати, і що налаштована на серйозні стосунки. Я не зупинився, щоб спитати себе: «Чи закоханий я?» Я побачив у цьому шанс нарешті вирватись з рідної двокімнатки на Оболоні, почати абсолютно новий розділ життя. Я прийняв рішення дуже швидко. Спакував речі й пішов. Не було довгих роздумів чи сумнівів було лише невгамовне бажання втекти.
Не можу сказати, що мій шлюб поганий. Вона хороша дружина, працьовита, відповідальна. Ми ніколи не були голодні, спочатку платили за оренду в гривнях, а потім змогли купити квартиру на Позняках. Вона обожнює дітей, дбає про дім. Не було підстав підозрювати зраду чи влаштовувати скандали. З боку наш шлюб виглядає ідеальним. І саме це мене найбільше й бентежить бо наче нема відчутної причини відчувати цю дивну порожнечу.
Я її люблю. Поважаю. Вдячний за багато чого. Вона подарувала мені спокій, надійність. Але коли озираюсь назад, розумію: справжнього, пристрасного потягу, про який розповідають у фільмах чи піснях, я не відчував ніколи. Не було дикої ревнощів, страху її втратити, невгамовного очікування її приходу додому. Моє кохання це скоріше звичка, партнерство, вдячність але не полумя.
Я не думаю про розлучення, не шукаю нових стосунків, не хочу руйнувати сімю. Просто аналізую те, на що раніше не насмілювався глянути: можливо, те, що я роками називав любовю, насправді було потребою в безпеці й жаданням утекти від важкого дитинства. І тепер, у 41, коли діти вже дорослі, а квартира облаштована, я це усвідомлюю.
Часом гризе провина, що взагалі про це думаю. Сам себе картати починаю: «Та як ти можеш сумніватися у тому, що давало тобі стабільність всі ці роки?» Але водночас відчуваю: треба бути чесним із собою. Може, мій спосіб кохати просто інший. Може, я спочатку навчився виживати, а не кохати по-справжньому. Не знаю. Знаю тільки одне: ця думка підняла чимало всередині, змусила повернутись до того малого хлопчика з Троєщини, який просто хотів втекти з дому.
Що б ви зробили на моєму місці?
Життя навчило мене цінувати те, що дає спокій, і, мабуть, це теж форма любові не пристрасті, а турботи і порядності.
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
