Мені 41 рік, і будинок, у якому я живу, раніше належав моїм бабусі та дідусеві. Коли їх не стало, тут залишилася моя мама, а після її смерті цей дім перейшов мені. Тут завжди було спокійно, охайно й затишно. Я працюю цілими днями, а ввечері приходжу додому сама. Ніколи не думав, що цей лад може порушитись через одне рішення, яке я прийняв «з доброти».
Два роки тому мені зателефонувала далека двоюрідна сестра Ярослава. Вона плакала, розповіла, що розійшлася з чоловіком, має маленького сина і їй нема куди йти. Попросила пожити у мене «на кілька місяців», поки не зявляться нові можливості. Я погодився, бо це родина, і здавалось, що нічого страшного не станеться. На початку все йшло добре вона зайняла одну кімнату, трохи допомагала з витратами, з ранку йшла на роботу, а сина залишала в сусідки. Проблем не було.
Через три місяці вона звільнилася. Сказала, що тимчасово і шукає щось краще. Почала майже цілі дні сидіти вдома, а дитина залишалась з нею. Будинок став змінюватися: всюди іграшки, галас, неочікувані гості. Я повертався втомлений і знаходив у вітальні незнайомців. Коли попросив попереджати мене про гостей, Ярослава відповіла, що я все драматизую і «це вже і її дім».
З часом вона перестала взагалі допомагати коштами. Спочатку обіцяла, потім казала, що поверне, а в результаті на всі рахунки, продукти і ремонти витрачався лише я. Одного разу прийшов і побачив, що вона переставила меблі «щоб було затишніше». Навіть не спитала. Я обурився, а вона образилась і назвала мене холодним, мовляв, не знаю, як це жити сімєю.
Ситуація стала ще складнішою, коли вона почала приводити колишнього того самого, від якого, зі слів, втікала. Він залишався на ніч, користувався ванною, їв тут. Якось я застав його у своїй спальні брав мою куртку без дозволу. Вже тоді я чітко сказав, що так далі не може бути, мають бути межі. Ярослава розплакалась, почала кричати, нагадувати, що я прийняв її, коли вона була ні з чим.
Пів року тому я спробував призначити термін для її переїзду. У відповідь почув, що їй нікуди йти, грошей нема, а син ходить у школу поруч, як я можу її вигнати. Я відчуваю себе у пастці. Мій дім мені більше не належить. Зайходжу тихо, щоб не розбудити дитину, їм у своїй кімнаті, аби уникнути конфліктів, став проводити більше часу на дворі, ніж у хаті.
Я досі живу тут, але це місце вже не відчувається моїм домом. Вона поводиться, ніби господиня тут я ж оплачую все, а якщо попрошу про порядок, чую, що я егоїст. Я не знаю, що робити далі Мені потрібна порада.
