Мені двадцять шість, і моя дружина казала мені, що я маю якусь проблему, яку не хочу визнати.
Вона повторює це щоразу, коли я залишаю роботу або коли мене звільняють.
Каже, що ненормально найдовше, що я затримався на місці, це шість місяців.
І в цьому вона права.
Буває, я тримаюсь місяць, іноді пʼятнадцять днів, часом навіть не доходжу до кінця випробувального терміну.
Працював я всюди: технічне обслуговування, прибирання, підмітання доріг у Києві й наклеювання оголошень у підземці, миття туалетів, носив ящики на складі.
Починаю з натхненням, але швидко все стає важким для тіла і для голови.
Не лише втома мучить мене.
Є ще й сором.
Я закінчив лише одинадцять класів гімназії в Вінниці.
Ніколи не повернувся до навчання.
Коли мені видають жилет, мітлу, або відро, я раптом відчуваю: я тут чужий.
Дивлюсь на колег вони змирилися, мовчки виконують, не скаржаться а у мене всередині: мій шлях не тут, це не мій портрет на фоні бруківки.
І починаю запізнюватись, працювати гірше, шукати відмовки, щоб не прийти.
Аж доки не покличуть до кабінету й скажуть: «Не повертайтесь».
Моя дружина цього не розуміє.
Марічка вже чотири роки продає одяг у магазині на Подолі.
Заробляє небагато три тисячі гривень на місяць але все стабільно.
Вона знає, скільки отримає кожного разу.
Коли я знову повертаюся без роботи, вона дивиться на мене із злістю й втомою.
Каже: «Не робота винна, а ти.
Ти не витримуєш нічого.» Я відповідаю: це не мої справи, я для іншого зроблений, не народився мити туалети все життя.
Тоді вона ще більше сердиться.
Говорить: «Йди, доучись, отримай хоч якусь спеціальність.
Хто візьме на ‘інші справи’, якщо навіть диплома нема?» Я їй: «Добре, зроблю,» але місяці минають, і я не записуюсь.
Завжди є відмовка грошей бракує, часу немає, відкладати треба.
Правда мені страшно повернутись на навчання дорослим, сидіти поряд із молодшими, відчувати відірваність.
Вдома все повторюється.
Сварки за одне і те ж.
Вона каже, що я живу у мріях, гарно говорю, а нічого не роблю.
Я їй: «Ти змирилася, ти звикла виживати, а не жити».
Іноді кричимо одне на одного.
Іноді мовчимо днями.
Знову я виходжу піджимавши автобіографію, йдучи між каштанами, шукаючи роботу, повертаюсь засмучений після слів «Ми вам зателефонуємо».
Найгірше я справді мрію.
Мрію про власну справу, щоб не залежати від нікого, не соромитись одягу, який не мій.
Мрію прокидатися заради власного, а не команд.
Але мрії не оплачують оренду квартири й хліб.
І Марічка нагадує про це щодня.
Чи справді в мене проблема, яку я не хочу визнавати, чи, може, маю право бачити щось більше, ніж те, що є?
Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓
