Мені двадцять пять, і вже два місяці я живу разом із бабусею у Львові.
Моя тітка єдина жива донька бабусі раптово померла два місяці тому. До того часу бабуся мешкала з нею; вони ділили одну квартиру, разом проходили щоденні клопоти, мовчали поруч у вечорах. Я часто навідувала їх, але кожна мала своє життя, свою дорогу. Все змінилося в один момент коли бабуся залишилася сама.
Втрату я знаю не з розповідей. Моя мама померла, коли мені було девятнадцять. Відтоді вчуся жити з відсутністю, роблю її частиною буденності. А батька я й не памятаю ніхто мені не розповідав про нього, просто його не було з самого початку. Тому після смерті тітки я зрозуміла одну важливу річ: ми з бабусею залишилися у цьому світі лише удвох.
Перші дні після похорону були якимись дивними. Бабуся не плакала постійно, але її біль легко читався в деталях вона піднімалася з ліжка повільніше, забувала виключити світло, довго сиділа, вдивляючись у порожнечу. Я казала собі: «Поживу кілька днів». Але ці дні перетворилися у тижні, а згодом одного ранку, розкладаючи свої речі в шафі, я відчула я вже нікуди не їду.
Пізніше, звісно, зявилися думки й поради з боку знайомих. У кожного завжди своя правда.
Одні хвалять мій вибір: «Ти молодець, як же залишити саму стареньку жінку, яка щойно втратила дочку?» Інші сумують за моєю молодістю мовляв, у двадцять пять треба подорожувати, зустрічатися з хлопцями, «жити на повну». Дехто питає: «Чи тобі не важко? Чи не відчуваєш, що в пастці? Чи не боїшся, що потім залишишся самотня?»
Правда у тому, що я так не думаю.
Я працюю, відкладаю гривні, підтримую порядок у квартирі, воджу бабусю на прийоми до лікарів, разом готуємо борщ і вареники, ввечері зазвичай дивимося новини або українські фільми. Я не відчуваю себе обділеною я роблю вибір. Зараз у мене немає стосунків, я не думаю про дітей чи переїзд за кордон. Я думаю про стабільність, присутність, про те, як не повторити знайому мені історію покинутості.
Бабуся єдина, хто в мене залишився з близьких. Немає мами, немає тітки, про батька навіть згадувати немає сенсу. Я не хочу, щоб бабуся проводила останні роки свого життя з думкою, що обтяжує когось чи стає на заваді. Не бажаю, аби вона самотньо їла чи засинала з відчуттям, що поруч немає нікого.
Можливо, одного дня моє життя піде новим шляхом може, поїду подорожувати, закохаюся, колись піду з цього дому. Та сьогодні моє місце саме тут. Не з обовязку, не з жалю. А тому, що я люблю свою бабусю і любити себе поруч із нею теж вчуся.
А що б зробили ви на моєму місці?