Мене принижували за «селянство», хоч сама вони з глибокої провінції
Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. З дитинства звикла до землі, до праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я й полюбила землю не як обовязок, а як віддушину для душі. Мені подобалося копатися на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зелень. Я відчувала, як це заспокоює, повертає до себе. Тому, коли вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна хата за містом. Якщо немає будемо збирати й купувати».
Чоловік спочатку не підтримував цю думку, але, побачивши мою захопленість, погодився. Ми придбали невелику хатину з городом під Житомиром. І все, здавалося, було добре якби не його батьки. Від перших днів вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Олексіївна. Кожна зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Знову зі своєю морквою? Немов справжня селянка», говорила вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився й виріс у місті, щоб потім у землі колупатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Я ж не змушую, я запрошую допомогти. Надихаю. Це ж не каторга це турбота, це життя.
Та знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони з міста, їм не зрозуміти. Інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… навіть не образило, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка самі з справжньої глушини. Мати з села під Полтавою, батько із захолустя Сумщини. Більше того, їхні батьки й досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї історії. Викреслили з такою завзятістю, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє походження.
І при цьому, не відчуваючи сорому, вона дозволяла собі жартувати на мій рахунок: «Ти лише поглянь на свій інтерєр наче в бабиній хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, ніякого мотлоху».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, почувши знову «селючка», не витримала. Ми сиділи на ґанку, вона знову скривилася на мій полуничний компот і пиріг з аґрусу:
«Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Олексіївно.»
Вона завмерла. Я бачила, як у неї здригнулося повіко. Вона спробувала перекосити губи:
«Тобі це мені говорити?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця.»
Після цієї розмови вона замовкла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не називала мене селянкою, більше не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення або банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «модних» квартирах із голими стінами. Бо там, де немає душі немає й тепла. А в мене воно є. І буде.
