Завжди думала, що моє життя — це бути поруч із дітьми, доки є сили, а потім вони підтримають мене. Але як же боляче усвідомлювати, що я помилялася. Коли онуки були маленькими, чула: «Мамо, ти нам так потрібна!» Тепер вони виросли, і я стала зайвою. Навіть дзвінка від них не дочекаєшся — лише холодну тишу та порожнечу.
У мене двоє дорослих дітей — дочка Марійка та син Тарас. З їхнім батьком ми розлучилися, коли вони ще вчилися в школі. Він знайшов іншу жінку, вона завагітніла, і він пішов до неї. Спочатку він ще бачився з Марійкою, але Тарас, дізнавшись правду, відмовився з ним спілкуватися. Потім батько з новою сім’єю переїхав до іншого міста, і зв’язок зник. Про аліменти можна було забути. Ми залишилися в маленькій квартирі на околиці Чернігова, і я сама тягнула дітей.
Мої батьки та брат допомагали, як могли, але все одно було важко. Тарасу було п’ятнадцять, Марійці — дванадцять, коли ми розлучилися. Підлітковий вік я пережила сама, часто плакала вночі. Але діти виросли, стали розумнішими, вступили до університетів, створили свої родини. Марійка перша вийшла заміж, а через два роки одружився Тарас. Вони ніколи не жили зі мною — відразу поїхали будувати своє життя.
Я робила все, щоб їх підтримати. Особливо моя допомога була важливою, коли народилися онуки. Я була для них другою мамою: замість Марійки «сиділа у декреті», відводила онучку до садочка, забирала, годувала, допомагала з уроками. Підтримувала і невістку, коли її мати не могла. Якщо діти хотіли кудись поїхати, залишали онуків мені. Я ніколи не відмовляла, навіть якщо погано почувалася. Розуміла: вони молоді, їм потрібно відпочити. Я сама була молодою матір’ю, але мені ніхто не допомагав.
Діти часто дзвонили, привозили онуків, я їздила до них. Так було, доки онуки не підросли, і я не стала їм непотрібною. Тепер вони самі ходять до школи, у них свої інтереси, своє життя. Час пролетів дуже швидко, і я опинилася осторонь. Фінансово допомогти не могла — пенсії ледь вистачало на життя. Онуки не хотіли проводити зі мною час, їх тягнуло до друзів і гаджетів. Діти перестали дзвонити та приїжджати.
Спочатку вони ще навідувалися, телефонували, але дедалі рідше. Довелося самій набирати їхні номери, щоб дізнатися, як справи. Тепер вони дзвонять лише на свята, сухо вітають. Приїжджають раз на рік, і то ненадовго. Я не молодшаю, мені важко прибирати самій. Потрібна допомога, але просити соромно. Торік у мене лопнула труба. Я подзвонила Тарасу, благала приїхати, але він відмахнувся: «Виклич майстра, у мене немає часу». Марійка теж сказала викликати сантехніка, додавши, що зять зайнятий.
Мені допоміг сусід, молодий хлопець, якого я випадково затопила. Він прийшов, перекрив воду, а його дружина допомогла прибрати. Потім він сам поїхав до магазину, купив усе для ремонту і полагодив трубу. Я намагалася дати їм гроші — адже це моя провина, — але вони відмовилися. Сказали, що завжди допоможуть, якщо щось трапиться. А мої діти навіть не перезвонили, щоб дізнатися, чи все гаразд. Я вирішила більше їм не телефонувати. Не хочу нав’язуватися. Востаннє вони дзвонили на Новий Рік — привітали і відразу попрощалися. Навіть не запросили до себе.
У мене двоє дітей і двоє онуків, але я зовсім сама. Нас вчили, що головне — присвятити себе дітям. Але тепер я сумніваюся. Може, треба було жити для себе? Тоді б старість не була такою гіркою. Я віддала їм усе, а у відповідь отримала лише тишу. І ця тиша розриває мені серце.
