Мене виписали з лікарні, сказавши дітям, що я не можу жити сама: мене чекав жорстокий урок.
У тихому селі на Полтавщині, де старі дерев’яні хати зберігають тепло родинних спогадів, моє життя, повне жертв заради дітей, обернулося зрадою. Я, Оксана Петрівна, віддала все своїм синові й доньці, але, опинившись на лікарняному ліжку, дізналася гірку правду: ті, заради кого я жила, відвернулися від мене. Цей урок розбив моє серце, але показав, хто справді мене цінує.
Озираючись назад, я запитую себе: чи була я гарною матір’ю? Невже мої помилки призвели до того, що діти стали такими байдужими? Я виховувала їх сама після смерті чоловіка. Синові, Тарасові, було всього три місяці, а доньці, Соломії, — п’ять років. Я працювала на знос, бралася за будь-яку підробіток, щоб прогодувати їх. Ніколи не дозволяла собі опустити руки — знала, що ніхто, крім мене, не подбає про мою родину.
Я дала дітям усе, що могла. Соломія й Тарас здобули освіту, закінчили університети, знайшли престижну роботу. Поки здоров’я дозволяло, я доглядала за онуками — Ярославом, сином Соломії, та Данилом, сином Тараса. Купувала їм подарунки, давала гроші, забирала зі школи, а влітку брала до себе, щоб батьки могли відпочити. Я робила це з радістю, вірячи, що моя любов повернеться до мене.
Але одного дня все змінилося. Мені стало погано, і я потрапила до лікарні. Соломія відвідала мене лише раз, Тарас обмежувався дзвінками. Через два тижні мене виписали, попередивши, щоб я уникала стресів і перевтоми. Але вже наступного дня діти привезли до мене онуків. Ярослав і Данило, сповнені енергії, вимагали уваги. Я, ще слабка, намагалася впоратися, але через два місяці мій стан погіршився. Ноги оніміли, я ледве вставала з ліжка.
Я подзвонила Тарасові, благаючи відвезти мене до лікарні. Він, як завжди, був зайнятий. Соломія теж не приїхала. У розпачі я викликала таксі. Лікарі були стривожені: мій організм не витримував навантаження. Вони наказали спочивати, але вранці я не змогла встати — ноги відмовили. У паніці я набрала Соломії, але вона холодно відповіла: «Викликай швидку». Мене знову відвезли до лікарні.
Лікарі пояснили дітям, що в такому стані я не можу жити сама — мені потрібен постійний догляд. Соломія і Тарас почали сперечатися, хто має мене взяти до себе. Це було принизливо, ніби я — тягар, від якого треба позбутися. Соломія скаржилася, що в неї двокімнатна квартира і мало місця. Тарас кричав, що його дружина чекає дитину і не терпітиме тещі під одним дахом. Їхні слова різали серце, ніж ніж.
Я не витримала. «Ідіть обидва!» — вигукнула я, задихаючись від сліз. Вони пішли, залишивши мене в лікарняній палаті. Я лежала й плакала, не розуміючи, чому мої діти, заради яких я жила, такі жорстокі. Невже я виховала їх такими егоїстами? Тієї ночі я не змкнула очей, мучима болем і самотністю.
Вранці до мене завітала сусідка, Наталя, молода жінка, яка сама виховує доньку. Вона завжди турбувалася про мене, приносила домашню їжу, питала про здоров’я. Я не стрималася й вилила їй душу. Наталя, не вагаючись, запропонувала допомогу. «Якщо ваші діти вас кинули, я подбаю про вас», — сказала вона. Вона приготувала мені обід, заварила чай, і я відчула тепло, якого не знала від рідних.
Тепер Наталя доглядає за мною. Я віддаю їй половину пенсії — вона купує продукти й готує. Решта йде на комуналку та дрібні витрати. Я залежна від чужої людини, і це розриває мені душу. Мої діти майже не дзвонять, особливо після того, як дізналися, що Наталя взяла мене під своє крило. Їхня байдужість — як ніж у спину.
Я ніколи не думала, що на старості лишуся нікому не потрібна. Я вклала в дітей усю любов, усі сили, а вони виросли невдячними. Тепер хочу переписати хату на Наталю — вона стала мені ближчою, ніж рідні. Але в глибині душі я все ще сподіваюся, що Соломія й Тарас опам’ятаються, прийдуть, обіймуть, попросять вибачення. Ця надія тліє, як слабкий вогник, але з кожним днем її заглушає біль зради. Я отримала жорстокий урок: любов, яку я дарувала, не завжди повертається, а доброта може прийти від тих, кого ти ледь знаєш.
