Мене виховувала моя бабуся, а тепер батьки вимагають від мене аліменти.
Я та моя родина давно живемо в різних містах. Ми не бачилися вже понад двадцять років. Батьки працюють артистами, співають у хорі, їх усе життя це постійні подорожі. Коли мені виповнилося пять, я оселився з бабусею. Вона вирішила, що їй буде простіше жити з онуком, тому ми разом переїхали до її рідних у Тернопіль.
Спочатку тато з мамою приїжджали до нас раз чи двічі на рік, іноді три, але згодом їхні візити почали траплятися дедалі рідше. Зрештою, я й думати про них перестав. Контакт обірвався остаточно. Уже студентом стоматологічного факультету у Львові, я одружився на третьому курсі.
Тепер я з дружиною, Оксаною у нас власна стоматологічна клініка, справи йдуть добре, заробляємо гідно. Рік тому раптом зявилися батьки. Дзвонили прямо в клініку, бо навіть мого номера не мали. Розмови зводилися до нарікань на свою долю.
Я вислуховував усі їхні скарги й нагадував, що вони самі обрали свій шлях, коли передали мене на виховання бабусі. Іноді батьки скидали бабусі пару гривень, але здебільшого ми з нею жили за її пенсію. Вона не раз розповідала мені, як доводилося економити на всьому.
В школі добре вчився, заробляв нічними змінами в лікарні, щоб було чим платити за житло та купувати одяг. Зараз я розумію, що маю своє життя, а батьки своє, й кожен повинен іти своєю дорогою.
Коли тато з мамою зрозуміли, що я не збираюся їм допомагати, почали погрожувати подати на аліменти. Ці слова відштовхнули мене від них остаточно. Якщо раніше я ще вагаючись думав, чи підтримати їх фінансово, то тепер не хочу навіть знати їх. Чи правильно я роблю, чи мав би допомогти батькам?
В цій історії я зрозумів одне: справжня родина це не ті, хто дав тобі життя, а ті, хто був із тобою у скрутну годину.
