Сонячний промінь ласкаво грав на моїй щоці, коли я стояв на вокзалі, хвилюючись через зникнення мами. Моє серце тихенько боліло, але моя душа зберігала віру в повернення мами. Її любов завжди була яскравою і безмежною, але розпусний спосіб життя мав над нею перевагу.
Так багато разів ми проводили довгі розмови про мрії і сподівання, про наші плани на майбутнє. Мама завжди мала багато задумів і сміливих замірів, які спонукали її вирушати у далекі краї, роздивлятися світ з усією його красою. Ця стихія свободи завжди магнетизувала її, інколи настільки, що вона забувала про свої обов’язки і зобов’язання.
Той день був особливим. Мама, у своєму загадковому стилі вирішила поїхати до далекого міста, де промені сонця сяяли кольорами, а вуличні аромати заворожували незвичайністю. Вона обіцяла повернутися швидше, ніж прокрутяться годинникові стрілки, і в нашій маленькій білій хатинці лишився тільки запах її парфумів, що легко плив у повітрі.
Проходили години, які злетіли мимоволі. Я зачаровано слухав шум поїздів і дивився на тих, хто прибував і відправлявся. З кожною миттю чекання моє серце билося все швидше, надіючись побачити знайоме обличчя серед тисяч незнайомих.
Але години стали днями, а дні — тижнями. Розчарування та невпевненість накривали мене, мов хмари густого туману.
У самотньому дитячому будинку, який став моїм тимчасовим домом, я переживав загартування. Відсутність мами стала викликом, але увесь час мені снилися її ніжні руки, що гладили мою голівку.
Кожного ранку, коли сон покидає мої очі, я знаходився серед жорсткого режиму й тривалих тренувань. Вихователі намагалися виснажити нас, допомагаючи зростати й ставати сильнішими. Так я навчився долати труднощі й не зупинятися перед перепонами, які життя ставило на моєму шляху.
Проте найважливішою рисою цього періоду стала витривалість. Піднімаючись зранку з тугого ліжка, я завжди думав про мамину лагідність. Її руки, як магніт, притягували мої мрії й надії. Вони були моїм втіхою в найтемніші хвилини, коли труднощі загрожували підірвати мої наміри.
Часом, коли ніч відбирала у мене світло, я міг знову відчувати тепло її долонь. Це надавало мені сил, які допомагали впоратися з будь-яким випробуванням, надавали віру в себе й давали надію на те, що одного дня знову зустрінуся з нею.
Хоча дитбудинок надавав мені загартування та важливі життєві навички, мамина присутність завжди була в моїй душі. Вона стала моїм натхненням, щоб боротися й іти до своїх мрій. Кожен день я носив у собі пам’ять про її лагідні руки, які гладили мою голівку.
