Після cмepті мого чоловіка моє життя змінилося. Змінилося кардинально і, як ви зрозуміли, не в кращу сторону. Ми жили з чоловіком у двох. Діти повиростали і створили свої сім’ї, живуть окремо. Ми народили і виховали двох синів. Одного вивчили на стоматолога, а іншого на юриста. Хотіли дати своїм дітям все найкраще. Ми багато працювали, економили на собі, лиш би їм забезпечити краще життя.
Вісім років тому мій чоловік захворів, тому перестав працювати. Раніше у нас були дві пенсії і дві заробітні платні. Після того, як чоловік захворів – він звільнився з роботи і ми займалися його лікуванням.
Спочатку наче все було добре, лікарі бачили прогрес і ми сподівалися на його швидке одужання. Цей довгий процес лікування тривав майже два з половиною роки. Однак, Господь вирішив, що мій чоловік потрібний Йому на небесах.
Так я й залишилася сама. Спочатку я працювала, а потім мене сильно почали турбувати болі в ногах. Біль був настільки сильним, що ходити на роботу мені ставало важче, та й взагалі по дому пересуватися було теж не легко. Тоді я звільнилася.
І знаєте, я просто не розумію, як наші пенсіонери можуть вижити на таку мізерну пенсію. Я от ледве кінці з кінцями стягую. Комунальні послуги і всякі таблетки і інші лікарства – відбирають майже цілу пенсію. На продукти залишаються сльози. Так і перебиваюся то хлібом, то вівсяною кашею, то картоплею.
А мої сини зовсім про мене забули. Ні, вони приходять часто, але ніколи не поцікавляться чи я маю що їсти, чи потрібна мені якась допомога.
Старший син, той який прокурор – постійно плаче, що не має грошей. Тільки от машини він міняє дуже часто, я не встигаю запам’ятати їхнього кольору. Він дуже скупий, це я помітила по тому, що своїй дочці від першого шлюбу він зовсім не допомагає.
Другий мій син – заробляє не погано, от тільки все, що заробить витрачає. Витрачає його дружина і донька. Вони скуповують дорогі речі, такі як норкові шуби (різних кольорів і довжини), дизайнерське взуття, подорожують постійно. А він лишень працює на них. Мені допомагати також не намагається.
Єдина моя поміч – онука старшого сина від першого шлюбу. Ця дитина ніколи не питає чи мені щось потрібно, вона стабільно раз в тиждень приходить вгості із повним пакунком продуктів, допомагає із прибиранням і обіймає. Мені, звичайно ж приємна її турбота, але з іншої сторони мені буде не приємно, що я беру ці речі у дитини, яка лиш влаштувалася на роботу.
Я вже і сваритися з нею почала, щоб вона припинила це робити. Мені лиш дуже образливо в душі, що рідні сини, у яких ми з чоловіком вклали все, що могли – на схилі літ про мене повністю забули.
