Мені сорок років. Я вдова з двома дітьми. Моїм синам дванадцять років, вони у мене близнюки.
Коли помер мій чоловік – ми залишилися троє. Живемо у чоловіковій великій квартирі, яка нам дісталася. Хлопці ходять до школи, на музику і на футбол. Я працюю звичайним касиром в банку.
Зарплата не велика, але нам поки вистачає. Інколи можу навіть певну суму відкласти на всякий випадок.
У мене є також батьки, вони пенсійного віку, на роботу вже не ходять. З ними живе мій молодший брат.
Йому минулого року минуло тридцять років. Він самотній і безробітній. Ні, він не інвалід, просто не хоче працювати.
Я його завжди вважала не путьовим і не здатним до самостійного життя. Все, що він вміє – це бавитися на комп’ютері в гру з танчиками.
Кілька днів тому моя мати попросила в мене в займи дванадцять тисяч доларів. Коли я поцікавилася для чого їм такі гроші і де я їх маю взяти – мати відповіла, що вони хочуть купити собі однокімнатну хрущівку на краю міста.
А для того, щоб не мішати своєму сину. Мовляв йому потрібно кудись і дівчат водити і життя доросле починати.
Я одинока мати двох синів маю зичити гроші, не маленькі, та ще й мені їх не повернуть.
А цей здоровенний чоловік, що мій брат – на роботу влаштуватися і собі заробити – не в силі. Лиш би в ігри грав цілими днями. А міг би і подумати про своє майбутнє і не сидіти на шиї у батьків і не жити у батьківському домі.
На батьків я дуже образилася і ми вже чотири місяці не спілкуємося взагалі.
