Коли ми розлучались, дітей я вимагав залишити собі. Не довіряв дружині. Власне, розлучились ми через те, що вона виявилась геть не надійною і як кажуть в народі “гуля щою”.
У нас було двоє прекрасних хлопчиків близнят. Їм був всього один рік. Без одного тижня. На роботу я піти не міг, потрібно було дивитись за малечею. Батьки в мене вже похилі, за собою ледь доглядають, на них залишити теж не можу. Оскільки це абсолютно законно та нормально, що чоловік має виплачувати аліменти на дітей, коли вони залишаються з жінкою при розлученні, це має діяти в іншу сторону. Коли ми розлучались, я так само подав на аліменти. Колишня дружина розраховувала просто втікти по семи вітрах, щоб не переживати за своє минуле, а тим паче за дітей. Я поламав всі її плани. За час, поки ми були одружені, вона тягнула з мене гроші на все, що хотіла. Потрібне воно було, чи ні, вона купувала. Бо просто сподобалось. Через місяць могла викинути, бо ця річ так й не знадобилась. Ось так й жили. Я працював цілодобово — вона розважалась.
Коли їй прийшов лист з суду, про аліменти, через годину жінка стояла в мене на порозі з претензіями.
-В сенсі я маю тобі аліменти платити?! Ти чоловік, чи як? Не можеш власних дітей забезпечити?!
Я все прекрасно міг, завдяки тому, що працював днями й ночами, вже відклав гарну суму, про яку колишня дружина ні сном ні духом. Хотів машину нову купити.
-Я все прекрасно можу, але ти так само несеш відповідальність за своїх дітей, як і я. Тому будь добра, виконуй свої батьківські зобов’язання.
Сказав це, та закрив двері. Жінка ще деякий час грюкала в них, вимагаючи анулювати позов. Але я вважаю, що вчинив абсолютно вірно. Дітей ми народжували разом, тому забезпечувати маємо також разом. Якби вони залишились з нею, то зняли б з мене три шкіри, щоб аліменти виплачував, та продовжував повністю забезпечувати забаганки жінки.
