Валентина Іванівна поставила чашку так різко, що чай пролився на вишиту серветку. У трубці дзвенів обурений голос сусідки Марії Степанівни.
– Валю, як же так можна? Власних онуків не бачити! Вони ж маленькі, що вони тобі провинили?
– Маню, не лізь у чуже, – сухо відповіла Валентина Іванівна. – У кожного свої причини.
– Які можуть бути причини проти дітей? Насті лише чотири роки, а Юркові тільки два. Вони за бабою сумуют.
Валентина Іванівна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї грали сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут бігали її онуки. Настя завжди просила покачати на гойдалках, а маленький Юрко непевно тюпав за голубами.
– Маню, мені не коли балакати. Бувай.
Вона поклала трубку й пішла на кухню. На холодильнику все ще висіли дитячі малюнки – каракулі фломастерами, які Настя називала «портретом бабусі». Валентина Іванівна зняла малюнки й засунула у шухляду.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь вічко вона побачила сина Тараса з пакетами в руках.
– Мам, відчини, будь ласка, – втомлено попросив він.
Валентина Іванівна відчинила двері, але з порога не відступила.
– Якщо ти прийшов знову умовляти мене сидіти з дітьми, можеш одразу йти.
Тарас поставив пакети на підлогу й подивився на матір.
– Мам, ну що за дитячі вибрики? Катя захворіла, у неї температура під сорок. Мені на роботу, а дітей нема з ким лишити.
– Знайди няню. У вас же грошей кури не клюють.
– Яку няню за один день? Мам, це ж твої онуки!
– Мої онуки? – Валентина Іванівна єхидно посміхнулася. – А коли ви мене пів року тому зі своєї хати виганяли, вони теж були моїми онуками?
Тарас потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
– Мам, ми ж пояснювали. Нам потрібен був простір. Сім’ї з чотирьох осіб у двокімнатній хаті тісно.
– Ого, простір. А мені на старі літа знімати кут – це нормально?
– Ми ж допомагаємо грошима…
– Твоя допомога – дріб’язок! – голос Валентини Іванівни ставав усе голоснішим. – Двадцять років я у вашій родині прожила. Твоїх дітей вирощувала, поки ви з Катею працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібною – гайда з хати!
– Мам, ну не було в нас іншого виходу…
– Був вихід! Купити трикімнатну. Але ні, вам захотілося грошей на авто витратити та на відпочинок у Туреччині.
Тарас мовчав. Він знав, що мати права, але визнати це було болюче.
– Послухай, – сказав він тихіше, – я розумію, що ми вчинилиТарас довго стояв на порозі, потім тихо сказав: «Ти права, мамо, ми були егоїстами, але давай спробуємо все виправити – я обіцяю, що з цього дня ми будемо ставитися до тебе як до рідної людини, а не як до безкоштовної няні».
