Весняний дощ сіяв сірість та холод у серцях мешканців маленького містечка. Кожен поспішав заховатися під дахом або спритно розкривав парасольку, щоб уникнути неприємного промокання. Міжміський автобус зупинився під навісом перед церквою, випускаючи під дощ пасажирів. З-поміж них на мить вигулькнула фігура, яку мої очі не могли не впізнати. Аж серце кольнуло. Це була моя матір!
Мати, яку я давно не бачила, стояла там з простягнутою рукою. Сором переповнював мене, і мені було нелегко змиритися з думкою, що самотність і нестача коштів змусили її шукати допомогу таким способом. Моє серце сковував біль та жаль, але разом з ними рішуче бажання допомогти своїй матері.
Під парасолею, я крокувала по мокрих вуличках, намагаючись дочекатися кінця дощу. Серце билося так швидко, ніби боялося втратити останню ниточку зв’язку з матір’ю. Нарешті, дощ почав спадати, і я побачила її знову — жінку з мудрими очима і зморшками на обличчі, які свідчили про багато пережитого.
Підійшовши ближче, я взяла матір за руку і посадила її на лавочку під дахом церкви. Слова застрягли у моєму горлі, і тільки сльози стали свідками нашої зустрічі. Ми не могли відпустити один одного, відчуваючи, як цей момент з’єднав нас сильніше за будь-які слова.
— Мамо! Чому ти тут?- запитала схвильовано, ледь стримуючи сльози.
— Я не хотіла тебе турбувати…У вас свої клопоти… Розумієш, мені треба купити ліки, а вони дорогі! А пенсія буде аж за десять днів, — оправдовувалася моя мама, наче щось завинила переді мною.
У мене текли по щоках сльози, яких не могла стримати:
-Йдемо, — майже наказала старенькій і потягнула її за собою. Уже не зважала на дощ, що дошкульно сік по обличчі. — Боже, як я так могла забути про власну матір? Кожен день ця робота, робота… А вихідний пролітає за домашніми клопотами. І ось до чого дійшло — рідна матір вийшла на вулицю з простягнутою рукою.Це ж треба було аж до такого допустити? — картала я себе в думках.
Прожогом почала пригадувати, коли це я востаннє була у неї? Коли? Здається, два чи, може, три місяці тому. Навіть важко згадати. Час… Так, цей час минає так невблаганно швидко. Ось і вже домівка матері. Завела стареньку до хати, скинула з неї мокру верхню одежу і кинулася готувати чай. Але в хаті не знайшлося ні чаїнки. Цукерниця також світилася пустим дном.
-Я зараз, — кинула мамі і вибігла знову під дощ. У найближчому магазині купила все необхідне — ледь притягнула торбу до хати.
-Навіщо, дитино, мені стільки того всього? Я їм небагато, — журно звела на мене свій погляд матір.
— Хай буде, мамо! Я частіше провідуватиму тебе. Тільки ти не виходь більше на вулицю. Домовились, — поклала на стіл ще 200 гривень і вискочила з хати, щоб встигнути на останній автобус.
Повертаючись до дому, я роздумувала про маму, яка пройшла нелегкий життєвий шлях. А зараз вона опинилася на межі бідності, бо хвороба почали вимагати свою ціну. Самотність та відчуття безсилля з’їдали її сили. Треба якось по між роботою і всіма іншими клопотами находити час провідувати її частіше, — міркувала я про себе.
Зрозуміла, що саме зараз я потрібна їй найбільше. Час такий, що самотній людині дуже важко. Ми, молоді, якось даємо собі раду. А людина в старшому віці відчуває безпорадність в час таких разючих змін. Їм потрібна підтримка і наша любов.
Ця історія про мою маму, про те, що навіть у найтемніші часи, коли самотність та відчуття безнадії можуть затягнути нас, є надія. Надія на те, що людськість переможе, що рука допомоги завжди буде простягатися до нас, коли ми її потребуємо. Важливо проявляти милосердя до своїх рідних і до всіх, хто цього потребує.