Оксана не розуміла, як її чоловік Тарас міг дозволяти своїй матері так безцеремонно втручатися в їхнє життя. Вона ж знала, як болісно йому було в дитинстві, як він страждав від холоду та зневаги, коли старший брат Максим купався у матерній любові, а Тарас роками доносив його поношені речі та залишався в тіні.
Чому тепер він, доросла, самостійна людина, господар власного дому, дозволяє Ганні Іванівні просто прийти — навіть не в гості, а як у свою власність — і влаштуватися в кімнаті, яку він колись мріяв віддати своїй майбутній дитині?
— Вона ж моя мати, — тихо говорив Тарас, ніби виправдовуючись не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Все одно дітей поки немає.
Він намагався згладжувати кути, хоч усередині все бунтувало. Він нарешті почав жити, як мріяв. Купив будинок, одружився з жінкою, яку любив до болю, засинав без тривоги, що знову опиниться непотрібним. І ось — мати. З сумками, з докорами, з вічною претензією на те, що їй «належить».
— Ти ж сам казав, що ця кімната — майбутня дитяча! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній господарює твоя мати. Без дозволу, без обговорення.
Тарас мовчав. Так, він купив цей будинок саме заради цих двох кімнат — спальні та дитячої. Тому що мріяв про сім’ю. А тепер мрію знову відсунули на задній план. Як колись — у дитинстві.
Все повернулося.
Він згадав, як у їхній двокімнатній квартирі Максим отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А він, Тарас, слухав казки про економію, про «не по кишені», про те, що радість — це розкіш. Він пам’ятав, як мати витягувала останні гроші на куртку для Максима, а йому купувала вживані черевики на ринку. Він знав, що був дитиною «по залишковому принципу».
І ось тепер мати знову тут. Каже, що на пару днів, але вже розклала речі, вже дає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову — як колись — викликає в Тарасі ту саму провину: що не виправдав, не став, не вгодив.
Оксана намагалася триматися. Але все частіше у неї починалися спалахи. Вона скаржилася Тарасові, що Ганна навмисно ховає її речі, викидає з холодильника здорову їжу та замінює її жирними соусами та смаженим м’ясом, критикує навіть воду, яку Оксана п’є.
— Це навмисно. Я впевнена, вона все робить навмисно, — говорила Оксана, стискаючи кулаки.
Тарас намагався поговорити з матір’ю. Але у відповідь чув:
— Ти мене виганяєш з дому, який купив на мої молитви? Я тобі і Максиму квартиру залишу, а ви тут зі своєю невісткою від мене тікаєте. Невдячні!
Він відмахнувся. Не потрібна йому та квартира. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, які знайшла в речах Ганни Іванівни, Тарас не повірив очам. Усе було оформлене на Максима: і квартира, і гараж, і навіть та ділянка, де він у дитинстві саджав картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося гарною брехнею.
— А мені співала пісні, що все буде моїм. Що заради мене вона живе. — Тарас важко опуА потім вони просто жили — без проклять, без минулого, тільки вперед, у світло, яке вони створили самі.
