Я родом з маленького села, виросла у багатодітній родині. Ще зі школи я мріяла вступити до університету аби вирватися з села і почати жити у місті. Коли мені це вдалося, я була просто на сьомому небі від щастя. Мені здавалося, що нарешті я по-справжньому почала жити. Я оселилася у гуртожитку.
Я якраз приїхала з дому, тільки вийшла з автобуса із великою сумкою, яка була повна закруток та домашньої їжі. Я йшла біля парковки на автовокзалі і випадково зачепила якесь авто, навіть почула як блискавка сумки шкрябнула дверку. Як на зло, за кермом якраз сидів господар машини. Це був молодий хлопець, який відразу вибіг з машини, взявшись за голову, і почав сваритися. Я почувалась дуже винувато. Я щиро попросила вибачення і миттю побігла у гуртожиток.
Наступного дня, після пар, біля воріт університету мене чекав той самий хлопець. Я не на жарт перелякалась. Раптом я зачепила щось серйозне і треба багато грошей на ремонт. А грошей у мене тоді зовсім не було. Я налякано дивилася на хлопця, очікуючи що він скаже. А він усміхнувся мені та запитав як мене звати, а потім запропонував мене підкинути до гуртожитка. По дорозі він вибачився, що піддався емоціям та накричав на мене тоді.
Так ми почали зустрічатися з Дімою. Він був дуже турботливим та добродушним, я не могла повірити у своє щастя. Через пів року він запропонував мені стати його дружиною. Я була безмежно щаслива, думала, що так почнеться моє нове чудове життя. Однак усе склалося інакше.
Після пропозиції Діма сказав, що мене запросили у гості його мама та сестра. Я дуже переживала, адже дуже хотіла їм сподобатися. Але те, що вони незлюбили мене з першого погляду я відчула відразу. Хоча й плекала надії, що коли вони познайомляться зі мною ближче, я їм сподобаюся. Однак якось я почула, що матір говорила Дімі, що я бідна селючка, нічого не маю, і взагалі я негарна і не підходжу Дімі, а мені від нього лише прописка у місті потрібна. Однак Діма не слухав матір. Ми побралися без великого святкування, просто розписалися. Однак Діма попросив не запрошувати моїх батьків, його родини теж не було — вони не відповіли на наше запрошення.
Після розпису я переїхала жити у квартиру Діми. Почалися буденні дні та рутина. Однак щоразу, коли в гості заходила Дімина матір або сестра, я почувалася якоюсь наймичною. По відношенню до мене вони поводили себе жахливо, не приховували свого презирства до мене. Вони не добираючи слів говорили мені, що я поводжуся якось не так, або говорю щось не те. Прямо в лоб мені казали, що я не пара їхньому Дімі, що я не підходжу йому по статусу. Я дуже ображалася і плакала, а Діма лише відмахувався, мовляв це якась дрібниця, щоб я уваги не звертала. А потім Діма і сам став робити мені зауваження.
Минув рік з нашого одруження. Я зрозуміла, що ношу під серцем нашу дитину. Я чекала Діму з роботи і весь час уявляла собі як він зрадіє, коли я повідомлю йому цю радісну новину. Я була впевнена, що з появою дитини усе стане краще. Однак, коли я сказала Дімі про те, що вагітна, він почав кричати на мене. Він справді був дуже розлюченим. Через якийсь час він отямився і заспокоївшись, сказав: “Невже ти не розумієш, що у мене тільки тепер з’явилась можливість отримати підвищення на роботі, всі справи йдуть на лад. У мене немає ні часу, ні зайвих грошей для цієї дитини”. Я не могла це чути, не могла повірити, що Діма так відреагує. Адже це наша рідна дитина!
Наступного дня на мене чекав ще один скандал. Цього разу від свекрухи та сестри чоловіка. Вони заявили, що дитина не від Діми, що у мене є коханець, а за Діму я заміж вийшла, бо мені треба була прописка у місті. Я не стала чекати, поки вони закінчать виливати бруд на мене. Я просто пішла в іншу кімнату і стала збирати свої речі. Хотілося якомога швидше піти геть з тієї квартири, яка стала для мене ненависною.
Хоча йти мені було нікуди. Моє місце в гуртожитку вже зайняли, а більше мені жити було ніде. Я звернулася до своєї єдиної подруги. Вона мене просто врятувала, я досі вдячна їй за це. Вона допомогла знайти мені підробіток та прилаштувала на квартиру до своєї родички. Завдяки їй я змогла подати на розлучення та аліменти.
Однак свекруха потурбувалася, аби довести, що дитина не від її сина. Тож суд не задовольнив моє прохання аліментів. Але ми, принаймні, розлучилися. Мені вдалося вижити і без аліментів. А дитина виросла і без горе-батька. Дочка, до речі, дуже схожа на Діму, хто б там що не казав. Однак щось доводити тепер я не хочу. Я працюю з дому, маю можливість прогодувати дитину та заплатити за квартиру. Батьки часом також допомагають. Тому у нас з дочкою все чудово. А от Діма нехай живе як хоче, разом зі своєю матір’ю та сестрою, а я на гарматний вистріл не підпущу їх до дочки.
